Так завершується Стіллманів огляд брошури Генрі Дарка, датованої 26 грудня 1690 року, тобто сімдесятою річницею висадки «Мейфлавер».
Квінн зітхнув і закрив книжку. Читальна зала була порожня. Він нахилився, опустив голову на руки й заплющив очі.
— Тисяча дев’ятсот шістдесятий, — сказав він уголос.
Він спробував уявити Генрі Дарка, але не зумів. Перед очима палав вогонь, заграва із книжок. А тоді плин думок урвав спогад: це у 1960 році Стіллман замкнув свого сина.
Квінн відкрив свій червоний записник і зручно вмостив на колінах. Але щойно зібрався щось записати, як вирішив, що з нього досить. Він закрив червоний записник, встав і повернув Стіллманову книжку бібліотекарю. Підкурив перед сходами, вийшов із бібліотеки й рушив назустріч травневому пообіддю.
7
На Центральний вокзал він прийшов завчасно. Стіллманів потяг мав прибути о 18:41, але Квінн потребував часу, аби вивчити географію цього місця й пересвідчитися, що Стіллманові не вдасться вислизнути непоміченим. Вийшовши зі станції метро й зайшовши до великої зали, він побачив, що тільки-но перевалило за четверту. Станція вже почала наповнюватися людом, як то бувало у годину пік. Протискаючись проти течії натовпу, Квінн обійшов пронумеровані ворота у пошуку прихованих сходів, непозначених виходів і темних ніш. Він дійшов висновку, що той, хто хоче зникнути, може зробити це без проблем. Лишалося сподіватися, що Стіллмана не попередили. А якщо попередили, і Стіллман вислизне, то, значить, відповідальність лежить на Вірджинії Стіллман. Більше нікому. Його заспокоювала думка, що на випадок, якщо все піде не так, є запасний план. Якщо Стіллман не з’явиться, Квінн рушить прямо по 69-й вулиці й затисне Вірджинію Стіллман у кут.
Блукаючи вокзалом, він раз у раз нагадував собі, ким буцімто є. Бути Полом Остером, почав розуміти він, не так уже й неприємно. Його тіло, розум і думки не змінилися, але почувався він так, ніби вислизнув зі своєї самості і вже не мусить гибіти під тягарем власної свідомості. Здавалося б, це — дрібний трюк, витівочка з іменем, але стало незрівнянно легше і вільніше. Він розумів ілюзорність стану, але все одно відчував певну втіху. Насправді він не втратив себе, а тільки прикидався іншим і міг за бажання повернутися до іпостасі Квінна. Так, у постаті Пола Остера є мета — мета, яка набувала дедалі більшої ваги, — і це виправдовувало таку шараду і звільняло від необхідності виправдовуватися за брехню. Він ототожнив Остера з тим, щоб робити у світі добро.
Отже, він блукав вокзалом у іпостасі Пола Остера й чекав на появу Стіллмана. Він підвів погляд на склепіння величезної зали й уважно придивився до розписів, що зображали зоряне небо. Лампочки імітували зорі, лінії складалися у сузір’я. Квінн зроду не розумів зв’язку між сузір’ями та їхніми назвами. У дитинстві він багато годин вдивлявся в нічне небо, намагаючись звести докупи кластери вогників із ведмедями, биками, стрільцями й водоліями. Йому так ніколи й не вдалося, і він почувався по-дурному, ніби в центрі його мозку була сліпа пляма. Цікаво, чи Остерові в дитинстві повелося більше.
По той бік зали більшу частину східної стіни займала реклама «Кодака», виконана у не по-земному яскравих кольорах. Того місяця плакати зображали вуличку в якомусь рибальському селі в Новій Англії — чи не Нантакеті. Бруківку й різнобарвні квіти у вазонках під вікнами заливало прегарне весняне світло, а ген внизу вулиці виднівся океан — білі хвилі на синій-пресиній воді. Квінну згадалося, як вони з дружиною з’їздили на Нантакет — давним-давно, у перший місяць вагітності, коли його син ще був крихітним горішком у неї в животі. Спогади були болісні, тож він спробував їх притлумити. «Поглянь на це очима Остера, — сказав він собі, — а про інше не думай». Він знову відшукав поглядом фотографію і з полегшею зрозумів, що тепер думає про китів, експедиції, які вирушали з Нантакета у минулому столітті, Мелвілла й перші сторінки «Мобі Діка». Звідти його розум перескочив на колись бачений опис останніх років життя Мелвілла: мовчазний старигань працював на нью-йоркській митниці, ніким не читаний, усіма забутий. А потім перед очима раптом надзвичайно чітко постали вікно Бартльбі і глуха цегляна стіна за ним.
Хтось поплескав його по руці, й коли Квінн рвучко розвернувся, то побачив невисокого тихого чоловіка, що простягав йому зелену і червону кулькові ручки. До ручок був пришпилений маленький білий прапорець, на одному боці якого писалося: «Продаж товарів на благо ГЛУХОНІМИХ. Платіть, скільки схочете. Спасибі за допомогу». На іншому боці прапорця розмістилася абетка жестової мови — «НАВЧИСЯ РОЗМОВЛЯТИ З ДРУЗЯМИ» — де кожній із двадцяти шести літер відповідав певний жест. Квінн сягнув у кишеню і дав чоловікові долар. Глухонімий коротко кивнув і пішов далі, лишивши Квінна з ручкою в руках.