Вони з’являлися і зникали надто швидко, щоб він дозволив собі потішитися розчаруванням, але у кожному немолодому обличчі він, здається, бачив провісника того, яким буде Стіллман, і очікування стрімко мінялися з кожним новим обличчям, ніби нагромадження старших чоловіків звістувало неминучу появу Стіллмана власною особою. Квіннові на мить сяйнула думка: «То от що це таке — ремесло детектива». А поза тим він ні про що не думав. Він спостерігав. Непорушний серед рухливої юрми, він стояв і спостерігав.
Квінн побачив Стіллмана, коли розійшлася десь половина пасажирів. Схожість із фотографією була безпомильна. Ні, той не облисів, хай би що там собі надумав Квінн. Нерозчесане біле волосся подекуди стирчало віхтями. Високий, худий, трохи згорблений, йому було явно за шістдесят. Він був вбраний не за сезоном у довге старомодне коричневе пальто і трохи човгав ногами при ході. Вираз обличчя в нього був безжурний — чи то про щось замислився, чи то відключився. Навколо він не дивився, ніби його нічого не цікавило. При ньому була тільки шкіряна валіза, обв’язана ременем — колись дуже гарна, а тепер обшарпана. На шляху до виходу йому довелося кілька разів поставити валізу на землю, щоб перепочити. Здається, рух давався важко, він не розумів, як поводитися у натовпі — чи то наздоганяти, чи то дати іншим пройти.
Квінн відступив на якийсь метр, наготувавшись швидко звернути, за обставинами, чи то направо, чи то наліво. Вирішив, що триматиметься на належній відстані, щоб Стіллман не помітив хвоста.
Дійшовши до виходу з платформи, Стіллман знову поставив валізу і спинився. У ту мить Квінн дозволив собі зиркнути вправо від Стіллмана й обвести поглядом решту натовпу, аби пересвідчитися, що він не помилився. Те, що сталося, не мало жодних раціональних пояснень. Простісінько за Стіллманом, за якісь кілька сантиметрів від його правого плеча, спинився інший чоловік, вийняв із кишені запальничку й закурив. Обличчя в нього було точнісінько таке ж, як у Стіллмана. Квіннові на мить здалося, що це ілюзія, така собі аура від електромагнітних потоків у Стіллмановому тілі. Аж ні, другий Стіллман рухався, дихав, кліпав очима; його дії явно не залежали від першого Стіллмана. Другий Стіллман виглядав на багатія: вбраний у дорогий синій костюм, черевики лищать, біла шевелюра розчесана, а в очах хитринка, наче він точно знає, що у світі до чого. У нього теж була тільки одна валіза — елеґантна чорна валіза десь такого ж розміру, як у іншого Стіллмана.
Квінн скам’янів. Хай би що він зараз зробив, це буде помилка. Хай би що він обрав — а обирати треба — це буде випадковість, покора обставинам. Непевність переслідуватиме його до кінця. У ту мить два Стіллмани знову рушили, перший направо, другий наліво. Квіннові хотілося розірватися навпіл, як амебі, й кинутися на два боки одночасно. «Давай, роби щось, — сказав він собі, — негайно, йолопе».
Він рушив наліво, услід за другим Стіллманом, хоча не мав на те вагомих причин. Пройшов кроків дев’ять-десять, спинився. Щось йому підказувало, що він про свої дії ще пожалкує. Його вела злість і бажання помститися другому Стіллманові за те, що сплутав йому карти. Він розвернувся й побачив, що перший Стіллман плентається у протилежний бік. Ясно ж, що це — той, хто йому потрібен. Оця от обшарпана істота, зламана, відірвана від світу навколо — ясно ж, що це і є Стіллман-безумець. Квінн глибоко вдихнув, видихнув так, що груди затрепетали, і вдихнув знову. Ні в чому не можна бути певним: ані зараз, ані взагалі ніколи. Він рушив за першим Стіллманом, сповільнившись і достосувавши крок до ритму старого, і довів його до метро.
Була майже сьома, натовп уже порідшав. Стіллман рухався, мов у тумані, але, здається, знав, куди прямує. Професор рушив просто до ескалатора, купив квиток у кіоску внизу і почав терпляче чекати на платформі на шатл до Таймс-Сквер. Раніше Квінн боявся, що його помітять, але страх почав розвіюватися. Він ще не бачив особи, яка настільки глибоко поринула б у свої думки. Навіть якби він став просто перед Стіллманом, той навряд чи його зауважив би.