Отже, Стіллман підбирав на вулиці різні предмети, а поза тим, здається, більше нічого й не робив. Час від часу заходив кудись поїсти. Інколи на когось натикався й бурмотів «перепрошую». Якось його ледь не збила машина, коли він переходив вулицю. Стіллман ні з ким не розмовляв, не заходив у крамниці, не посміхався. Він не виглядав ані веселим, ані сумним. Двічі, коли йому траплявся несподівано щедрий улов, він повертався в готель удень і виходив за пару хвилин із порожньою сумкою. Більшість днів він по кілька годин проводив у Ріверсайд-Парку, методично чимчикуючи посипаними щебенем доріжками чи порпаючись у кущах ціпком. Серед зелені пошук предметів не припинявся. До його сумки потрапляли камінці, листя й галузки. Квінн зауважив, що якось той навіть схилився до засохлого собачого гівна, обережно обнюхав і забрав із собою. Відпочивав Стіллман також у парку. Надвечір, пообідавши, він сідав на лавочку й дивився на Гудзон. Особливо теплого дня він простягнувся на траві й заснув. Коли сутеніло, Стіллман вечеряв у кав’ярні «Аполлон» на розі 97-ї вулиці та Бродвею, а тоді повертався ночувати у свій готель. Він жодного разу не спробував зв’язатися з сином. Вірджинія Стіллман це підтвердила — Квінн дзвонив їй щовечора, повернувшись додому.
Найголовніше було не втратити інтересу. Квінну помалу почало здаватися, що його початкові наміри відступають усе далі, і, можливо, він узявся за проект без сенсу. Можливо, звісно, Стіллман просто вичікує і присипляє увагу, перш ніж завдати удар. Але це — якщо припустити, наче він знає, що за ним стежать, а Квіннові це видавалося малоймовірним. Він прекрасно справлявся — тримався від старого на належній відстані, зливався з натовпом, не привертав до себе зайвої уваги, але й не вживав драматичних заходів, щоб сховатися. З іншого боку, можливо, Стіллман від початку — чи й заздалегідь — знав, що за ним стежитимуть, а тому не завдавав собі клопоту викрити переслідувача. Раз він певен, що за ним стежать, то яка різниця, хто саме? Викрий одного споглядача — і його замінять іншим.
Таке тлумачення заспокоїло Квінна, і він вирішив у нього вірити, хоча підстав для віри й не мав. Стіллман або знає про нього, або ні. А якщо ні, то Квінн гає час, не має мети. Наскільки ж то приємніше вірити, що всі його кроки справді мають якусь ціль! Якщо для цього потрібно вірити, що Стіллман про нього знає, то Квінн прийме це знання на віру, бодай поки.
Відкритим залишалося питання, чим зайняти думки, доки він ходить назирці за старим. Квінн звик блукати безцільно. Власні прогулянки містом навчили його розуміти взаємозв’язки між внутрішнім і зовнішнім. Використовуючи безцільний рух як техніку обертання, він інколи привносив зовнішнє всередину, а отже, узурпував суверенність внутрішнього. Затоплюючи себе зовнішніми подразниками й викурюючи себе із себе самого, він брав владу над нападами розпачу. Було, отже, у його блуканні щось бездумне. Але ж стежити за Стіллманом — це не блукати бездумно. Це Стіллман міг вештати абиде, волочитися, як сліпець, з однієї точки в іншу, а ось Квіннові у цьому привілеї відмовлено. Він-бо мусить зосередитися на тому, що робить, навіть якщо насправді не робить майже нічого. Думки знову і знову несли його світ за очі, а ноги починали коритися їм. Отже, над ним постійно нависала небезпека врізатися у Стіллмана ззаду. Щоб уникнути такої прикрості, він винайшов кілька способів сповільнитися. По-перше, казав він собі, тепер він — ніякий не Деніел Квінн. Тепер він — Пол Остер, і кожним кроком утверджуватиме завіти цієї метаморфози. Остер був для нього самим іменем, шкаралущею без вмісту. Стати Остером — стати людиною без внутрішнього світу, людиною без думок. А якщо в нього нема думок, якщо його внутрішнє життя стало йому недоступне, то й відступати нікуди. У подобі Остера він не міг прикликати спогадів чи страхів, мрій чи втіх, адже ці сторони Остерового життя лишалися для нього чистою сторінкою. Тому він мусив лишатися на поверхні власної самості й шукати підтримки зовні. Отже, стежачи за Стіллманом, він не відволікався від плину своїх думок: інших думок просто собі не дозволяв.