У детективах любив щедрість і ощадність засобів. У доброму детективі немає зайвого — кожне речення, кожне слово невипадкове. Навіть випадкове потенційно може виявитися важливим, а це те ж саме. Світ книжки оживає, вирує можливостями, таємницями й суперечностями. Оскільки кожне слово чи вчинок, навіть найбанальніша дрібничка, може вказувати на розгадку, нічого не можна оминати увагою. Усе важливе; центр книжки зміщується з кожною подією, що штовхає сюжет уперед. Отже, центр повсюдний, і доки книжка не закінчиться, визначити його неможливо.
Слідчий просувається трясовиною речей і подій, виглядаючи та вишукуючи думку чи подробицю, яка все поєднає і прояснить. По суті, письменник і детектив узаємозамінні. Читач бачить світ очима детектива й мовби вперше відчуває, як множаться деталі. Він стає свідомий речей навколо, й ті починають промовляти до нього. Завдяки новонабутій уважності читач може надати їм сенсу, що не зводиться до самого факту їхнього існування. Невипадково слово «детектив» починається із частки «де?» — де ж у тілі живої особистості сховано зерня життя? Чи ось «нишпорка», «вивідач»: це письменник нишпорить у світі поглядом, вимагаючи, щоб той дав себе звідати. Уже п’ять років Квінн жив у лабетах цієї мовної гри.
Він, звичайно, уже давно не думав про себе як про справжню особу. Якщо він і існує у світі, то хіба що опосередковано, через уявну постать Макса Ворка. Ось детектив, звичайно, мусить бути справжнім. Цього вимагає жанр. Собі Квінн дозволив зникнути, сховатися у власному химерному замкненому житті, а ось Ворк продовжував існувати у світі інших, і що більше Квінн віддалявся від реальності, то наполегливішою виглядала присутність Ворка. Квінн навіть у власній шкурі почувався не у своїй тарілці, а зухвалець Ворк по слово в кишеню не ліз і тримався, як удома, хай би де опинився. Те, що насилу давалося Квіннові, Ворк приймав як належне і прямував крізь хаос пригод з легкістю, ба навіть легковажністю, які незмінно вражали його творця. Квінн не хотів бути Ворком чи навіть схожим на нього, але прикидався Ворком, коли писав книжки. Усвідомлення, що він здатен бути Ворком, бодай подумки, якби тільки цього схотів, додавало сили.
Тієї ночі Квінн, засинаючи, намагався уявити, що Ворк сказав би незнайомцеві по телефону. У сні, який згодом забув, він стріляв у голу білу стіну порожньої кімнати.
Наступної ночі дзвінок заскочив Квінна зненацька. Він вважав інцидент вичерпаним і не чекав, що незнайомець зателефонує ще раз. І то саме тоді, коли він пнувся на унітазі. Дзвінок пролунав трохи пізніше, ніж минулої ночі, десь хвилин за десять-дванадцять по першій. Квінн дочитав до розділу, де Марко Поло описував подорож від Пекіна до Амоя, й навіть у туалеті розкрита книжка лежала в нього на колінах. Дзвінок його роздратував. Щоб відповісти швидко, йому довелося б устати, не підтершись, а він не хотів розгулювати квартирою у такому вигляді. А з іншого боку, якщо він завершить почате у нормальному темпі, то не встигне взяти слухавку. Попри це, підводитися Квіннові не хотілося. Телефон не належав до його улюблених предметів, і він не раз подумував його позбутися. Понад усе він не любив його тиранію. Телефон не просто відривав від інших справ: Квінн ще й незмінно корився його наказам. Цього разу він вирішив затятися. До третього дзвінка його кишківник спорожнів. До четвертого він устиг підтертися. До п’ятого підтягнув штани, вийшов із туалету і спокійно перетнув квартиру. Він відповів на шостому дзвінку, але по той бік нікого не було. Незнайомець поклав слухавку.
Наступної ночі він підготувався: витягнувся на ліжку, розгорнув «Спортивні новини» і став чекати на третій дзвінок незнайомця. Час від часу нерви брали гору, він вставав і починав крокувати квартирою. Поставив платівку — Гайднову оперу «Il Mondo della Luna» — і прослухав від початку до кінця. Він чекав і чекав. О пів на третю нарешті здався і заснув.
Він чекав і наступної ночі, і наступної по тому. А коли вже вирішив, що помилявся у всіх припущеннях, і був готовий облишити цей задум, телефон задзвонив знову. Було 19 травня. Дату він запам’ятав, бо це річниця шлюбу його батьків, чи то пак, була б річниця, якби батьки досі жили. Мати колись сказала, що його зачато у першу шлюбну ніч. Цей факт — те, що він знає, коли почалося його існування — тішив Квінна, і врешті він потай почав святкувати день народження саме того дня. Година була раніша, ніж інших ночей — не пробило ще й одинадцятої — тож, тягнучись до слухавки, він думав, що дзвонить хтось інший.