Нарешті тишу урвали кроки ніг у шкарпетках. Клацнув металом вимикач, і раптом кімнату заповнило світло. Квінн автоматично повернувся до джерела світла й побачив Вірджинію Стіллман біля лампи на столику зліва від Пітерового крісла. Юнак дивився просто перед собою, ніби заснув із розплющеними очима. Місіс Стіллман нагнулася, поклала руку Пітерові на плече і щось м’яко прошепотіла йому на вухо.
— Час, Пітере, — сказала вона. — Пані Сааведра на тебе чекає.
Пітер підвів на неї погляд і посміхнувся.
— Я сповнений надії, — сказав він.
Вірджинія Стіллман ніжно поцілувала свого чоловіка у щоку.
— Попрощайся з паном Остером, — сказала вона.
Пітер підвівся. Чи то пак, почав трагічно-повільну кампанію, в ході якої виманеврував своє тіло із крісла і став на ноги. Він увесь час затинався, зашпортувався, катапультував назад, раптом завмирав непорушно, пирхав, вимовляв слова, що їхнього значення Квінн не міг розшифрувати.
Нарешті Пітер випростався, завмер перед кріслом із виразом тріумфу й поглянув Квіннові просто в очі. А тоді широко і безпосередньо посміхнувся.
— Бувайте.
— До побачення, Пітере, — сказав Квінн.
Пітер спазматично помахав йому рукою, а тоді повільно відвернувся й перетнув кімнату. Він розгойдувався й похитувався, спершу направо, потім наліво, а ноги підкошувалися і судомили. По той бік кімнати в освітленому одвірку стояла жінка середнього віку у білому медсестринському костюмі. Квінн вирішив, що це і є пані Сааведра. Він провів Пітера Стіллмана поглядом, а тоді юнак зник за дверима.
Вірджинія Стіллман сіла навпроти Квінна, у те саме крісло, яке щойно облишив її чоловік.
— Я могла б вас від цього порятувати, — сказала вона, — але вирішила, що буде краще, якщо ви все побачите на власні очі.
— Розумію.
— Навряд чи, — гірко сказала жінка. — Думаю, ніхто не розуміє.
Квінн зважено посміхнувся, а тоді наказав собі діяти.
— Гадаю, що я розумію, а що ні — справи не стосується. Ви найняли мене, щоб виконати певне завдання, і що швидше я візьмуся до роботи, то краще. Наскільки я розумію, справа нагальна. Я не претендую на те, щоб зрозуміти Пітера чи що ви вистраждали. Важливо, що я готовий допомогти. Думаю, це теж незайве.
Він розпалився. Щось підказувало, що правильний тон знайдено, і його раптом прошило відчуття задоволення, ніби йому вдалося здолати якийсь внутрішній бар’єр.
— Ви маєте рацію, — сказала Вірджинія Стіллман. — Звичайно, маєте.
Жінка спинилася, глибоко вдихнула, а тоді помовчала ще, ніби подумки вправляючись у тому, що хотіла сказати. Квінн зауважив, що руками вона міцно стискала бильця крісла.
— Я розумію, — нарешті продовжила вона, — що більшість Пітерових висловлювань неясні, особливо коли ви чуєте його вперше. Я стояла у сусідній кімнаті і слухала, що він вам розповідає. Ви не думайте, наче Пітер завжди говорить правду. А з іншого боку, вважати, що він бреше, було б помилкою.
— Ви хочете сказати, що в частину того, що він говорить, варто вірити, а в частину — ні.
— Саме так.
— Ваші сексуальні практики чи їхня відсутність мене не стосуються, пані Стіллман, — сказав Квінн. — Навіть якщо сказане Пітером правда, це нічого не міняє. У моїй професії чого тільки не побачиш, і якщо не навчишся утримуватися від оцінок, то далеко не зайдеш. Я звик вислуховувати секрети інших і вмію тримати рот на замку. Якщо факт не стосується справи, мене він не обходить.
Пані Стіллман зашарілася.
— Я просто хочу, щоб ви знали: те, що Пітер сказав — неправда.
Квінн стенув плечима, вийняв цигарку і закурив.
— Хай там як, це неважливо. Натомість мене цікавлять інші моменти з Пітерової розповіді. Я припускаю, що це правда, і якщо так, я б хотів почути, що ви можете розповісти.
— Так, це правда. — Вірджинія Стіллман відпустила бильце і підперла підборіддя правою рукою. Задумливо. Ніби намагалася зобразити непохитну чесність. — Пітер розповідає це, як маленький. Але, по суті, все це правда.
— Розкажіть про його батька. Все, що, на вашу думку, стосується справи.
— Пітерів батько — із бостонських Стіллманів. Ви, напевно, чули про цю родину. Вона подарувала світові кількох губернаторів, ще у ХІХ столітті, низку англіканських єпископів, послів і одного президента Гарварду. Водночас родина заробила значні статки на текстилі, морських перевезеннях і бозна чому ще. Деталі неважливі. Це просто щоб ви уявляли його походження. Пітерів батько закінчив Гарвард, як і решта родини. Він вивчав філософію і релігієзнавство і, судячи з усього, був блискучим студентом. Написавши дисертацію про теологічні інтерпретації Нового світу у XVI–XVII столітті, він став професором при кафедрі теології в Колумбійському університеті. Незабаром по тому одружився з Пітеровою матір’ю. Про неї я знаю небагато. Судячи з тих фотографій, які я бачила, вона була дуже гарненька. Але ніжна — на Пітера трохи схожа, такі ж світло-блакитні очі та біла шкіра. За кілька років по тому народився Пітер, родина тоді жила у великій квартирі на Ріверсайд-драйв. Стіллманова академічна кар’єра стрімко розвивалася. Він переробив свою дисертацію на книжку — вона прекрасно продавалася — і став штатним професором років у 34–35. А тоді Пітерова мати померла. Обставини смерті нез’ясовані. Стіллман заявив, що вона відійшла уві сні, але все вказувало на самогубство. Наковталася таблеток, але, звичайно, довести нічого не можна. Подейкували навіть, що це він її вбив. Але це просто чутки, нічого ніхто не довів. Справу зам’яли. Пітерові на той час було два роки, цілком нормальна дитина. Після смерті дружини Стіллман перестав ним займатися. Найняв няньку, й наступні пів року Пітером опікувалася тільки вона. Аж раптом Стіллман її звільняє. Не пам’ятаю, як її звати — здається, така собі міс Барбер — але вона дала свідчення в суді. За її словами, Стіллман просто повернувся якогось дня додому й заявив, що тепер вихованням Пітера займатиметься сам. Він надіслав у Колумбійський університет листа, в якому повідомив, що звільняється, аби повністю присвятити себе вихованню сина. Гроші, звісно, його не хвилювали, тож ніхто не міг нічого вдіяти. І після того мов крізь землю провалився. Він і далі жив у тій самій квартирі, але майже ніколи не виходив. Ніхто до ладу не знає, що ж сталося. Я думаю, що він, найімовірніше, повірив у ті безумні релігійні ідеї, про які писав. Він збожеволів, геть з’їхав із глузду. Інакше не скажеш. Він замкнув Пітера у кімнаті, забив вікна і тримав його там дев’ять років. Спробуйте це тільки собі уявити, пане Остер. Дев’ять років. Ціле його дитинство минуло у пітьмі, в ізоляції від світу, без людського контакту, як не брати до уваги лупцювань. Я живу з результатами цього експерименту й можу сказати, що він заподіяв дитині колосальну шкоду. Сьогодні ви бачили Пітера у найкращому стані. На те, щоб він сягнув такого рівня, знадобилося тринадцять років, і хай я буду проклята, якщо дозволю комусь знову його скривдити.