Три постулати можуть знаходитися в основі такої політики:
1) пасивний опір селянина проти колективного господарства.
2) переконання, що неможливо привести цей «етнографічний матеріал» до зразка дійсного комуніста.
3) ясно усвідомлена потреба в одержавленні земель, на яких українська свідомість пробуджується з небезпекою майбутніх можливих політичних ускладнень, і де для зміцнення імперії було б краще, щоб населення жило, здебільшого російське.
Перший постулат випливає із рішення уряду, що підтверджують багато членів партії.
Метою третього рішення, безсумнівно, була, жертвуючи 10–15 мільйонами осіб, ліквідація української проблеми протягом кількох місяців. Нехай ця цифра не здається перебільшеною. Я думаю, що її перевершать, і що її, напевно, вже досягли. Це велике нещастя, яке косить мільйони осіб і знищує дітей всього народу, вражає в дійсності тільки Україну, Кубань і Середню Волгу. Професіонали, гідні всілякої довіри, які мали можливість проїхати по інших частинах території, одностайно заявляють, що катастрофа обмежена винятково Україною, Кубанню і Середньою Волгою.
«Катастрофа починається за Курськом», — сказав письменник Андрєєв, який приїхав кілька днів тому назад з Москви…
Вважаю потрібним представити ще один епізодичний образ ситуації:
Товариш Френкель, член «Колегії» ГПУ, зізнався одному відомому мені чоловікові, що в Харкові щоночі забирають до 200 трупів померлих на вулиці з голоду. Зі своєї сторони, можу засвідчити, що сам бачив після опівночі, як перед консульством проїздили вантажні автомобілі з вантажем 10–15 трупів…
На ринку ранком 21 травня померлих поскидали, як купу ганчірок, у болоті в людському гної вздовж паркану, який відокремлює площу від ріки. Їх було близько ЗО. Ранком 23-го я нарахував їх уже 51. Одна дитина смоктала молоко з грудей мертвої матері. На тій же Пушкінській вулиці за кілька метрів від консульства одна селянка була весь день із двома дітьми, присівши на сходинки, як і десятки інших мам, котрі були одні вище, другі — нижче по тій же дорозі. Вона тримала просту коробку, у яку час від часу хтось кидав копійку. Ввечері одним рухом відсунула від себе обох дітей і, піднявшись, кинулася під трамвай, який мчався на повній швидкості. Через півгодини я бачив двірника, що підмітав кишки нещасної. Двоє дітей все ще стояли там і дивилися…
Близько опівночі починають перевозити їх вантажними автомобілями до Північнодонецької товарної станції. Туди забирають і дітей… Тих, котрі не опухли і, можна думати, ще виживуть, посилають у бараки «Холодної гори», де в будках, на сіні, помирає приблизно 8000 душ, переважно дітей.
Опухлих вивозять товарним потягом у поля і залишають їх за 50–60 км. від міста, щоб ніхто не бачив, як вони там помирають… Часто буває, що потяг відправляють через кілька днів після того, як його наповнюють і замикають. Кілька днів тому один залізничник, проходячи повз один із таких вагонів, почув крик. Підійшов і почув одного нещасного, який із середини молив, щоб його врятували від смороду трупів, що ставав нестерпним. Коли відкрили вагон, то побачили, що він єдиний залишився в живих. Тоді його витягнули і перенесли помирати в інший вагон, де ще були живі ті, котрих там замкнули.
Коли приїжджають на місце поховання, то викопують великі ями і витягають з вагонів усіх мертвих. Не звертають особливої уваги на дріб’язки, і часто можна бачити, як викинутий у яму оживає і перевертається в останніх проявах життя. Робота копачів при цьому не переривається і викидання трупів продовжується.
Ці деталі я одержав від санітарів і можу гарантувати їхню правдивість.
В селі Гарово, яке за 50 км від Харкова, із 1300 жителів сьогодні можна налічити тільки 200.
У в’язниці «Холодна Гора» в середньому вмирає 30 чоловік на день.
Околиці Полтави постраждали, здається, ще більше, ніж Харкова. У місті Полтаві навіть лікарі починають пухнути від недоїдання.
Із Сум один комсомолець пише своїй дівчині в Харків, що там батьки вбивають своїх молодших дітей і їх поїдають…
Наприкінці згадаю про самогубство генерала ГПУ Брось-кого, який 18-го цього місяця, повернувшись із інспекційної поїздки по селах, після моторошної сцени з Балицьким, під час якої генерал кричав, що це не комунізм, а «жах», і що йому вже досить цих інспектувань, і що він нікуди більше не поїде наводити «порядки» (здається, провести якесь утихомирення), — пустив собі кулю в лоба…
І наприкінці: одна людина — «велика риба» місцевого уряду і партії, імені якої мені не вдалося встановити, — збожеволіла після інспектування села. На нього змушені були надягти втихомирювальну сорочку Він теж кричав благим матом: «Це не комунізм, це катування!»