1. На 28 декабря 1933 г. отправлено 329 эшелонов, 21 856 хозяйств, 117 149 членов семей, 14 879 лошадей, 21 896 коров и 38 702 голов разного скота.
2. План перевозок колхозников на Украину окончен и выполнен на 104,7%.
Зам. Председателя ВПК при СНК СССР Рудь (ПДАНГ СРСР, ф. 3675, оп. 1, спр. 33, арк. 56. Ориг.)
У 1933–1937 рр. Всесоюзним переселенським комітетом і переселенським відділом НКВС СРСР на Україну було переселено 44 457 сімей (221 465 душ). Найбільша кількість переселенців перевезена на Україну в 1933 році. (Государственный русский архив экономики, ф. 5675, on. 1, с. 185, а. 2)
Внутрішньою депортацією, яка принесла незаслужені страждання величезній кількості сільських жителів, була ліквідація хуторів та примусове переселення хутірських господарств у села.
Геноцид кубанських українців
Ленін вимагав:
«Нещадна війна проти куркулів! Смерть їм!» (В. Ленін. ПЗТ, 1974. Т. 37, с. 39–41) (Козацтво було заможним, за більшовицькими поняттями — куркульським, того мало загинути)
Про те, що мав місце геноцид українців, видно із свідчення Петра Вира про етнічну чистку Кубані — «Знищення Кубані»:
«За наказом ЦК КПРС і уряду СРСР жителі 13 сіл Кубані були заслані на далеку Північ за те, що «не виконали план постачань пшениці і саботаж». Виселенням керував помічник начальника ГПУ, уповноважений Політбюро Кабаєв. Масштаби висилок, або, іншими словами, знищення декількох сотень тисяч кубанських українців можна уявити собі із наступних цифр: села Полтава з населенням 17000, Умань — 45000, Мишастівка — 40000 душ були виселені повністю. З деяких сіл жителі були виселені частково, наприклад, із села Іванів вивезли половину мешканців.
Сільськогосподарський реманент і особисте майно, яке люди приготували, щоб узяти із собою на вислання, відібрали в них при посадці в потяги. Відправлення на вислання звичайно супроводжувалося публічними розстрілами та кровопролиттям». («The Black Deeds of the Kremlin. A White Book», Vol. 1, Toronto, 1953, p. 441).
Ці дії КПРС на Кубані підпадають під ознаки статті 2, п. «с» Конвенції про злочин геноциду та покарання за нього від 09.12.48 і повинні бути покарані.
Злочинний комуністичний режим усвідомлював, що вчиняє злочин проти українського народу, тому намагався сховати катастрофічні наслідки голоду і сам факт голодомору в Україні.
Політбюро ЦК КП(б)У 13 березня 1933 року категорично заборонило поширення чуток про голод на Україні.
У грудні 1932 р. була введена система внутрішніх паспортів в УСРР відповідно до якої колгоспникам, за винятком завербованих на будівництва п’ятирічки (при наявності договору і дозволу правління колгоспу), паспорти не видавали, щоб знищувати українців на місці та обмежити їхню міграцію по країні із розповідями про голод. Пересування їх по країні було суворо обмеженим і регламентовано відповідними постановами уряду (журнал «Комуніст», 1 січня 1933 року; Соціалістична Харківщина, 1 січня 1935 року; Вісті ВУЦВК, 18 березня 1933 року).
Матеріали перепису 1937 року Сталін наказав сховати в архів. Тільки в 1989 році до цього архіву був відкритий доступ.
У результаті голодомору спорожніли тисячі українських сіл, особливо в південних областях республіки. Усунувши з української землі українців, російський імперіалізм почав заселяти її людьми із Росії. Політбюро ЦК ВКП(б) вирішило 25 жовтня 1933 р. переселити на Україну російських і білоруських колгоспників, а також селян із Середньої Азії. За переселенням особисто стежили Сталін, Молотов і Каганович (РГАЕ, ф. 5675, on. 1, с. 31, а. 8; с. 41, а. 19). Наприкінці грудня в Україну відправили 329 ешелонів, які доставили 21756 господарств білоруських і російських колгоспників, що були розселені в Одеській, Дніпропетровській, Донецькій і Харківській областях (там само, с. 33, а. 56).
Уряд займався також внутрішньоукраїнським переселенням із північних регіонів України в південні, щоб сховати жахливі наслідки голоду (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 6, арк. 321, а. 6).
Для кращого контролю за настроями і поводженням селян їх переселили із малих хуторів і окремо розташованих одноосібних господарств у села.
Міжнародне невтручання
Уряди закордонних держав, які знали про голод від своїх дипломатів (див. видання Д. Злепка і А. Граціосі), не виступили з офіційною заявою на адресу уряду СРСР про геноцид українців. Більш того, вони прийняли у вересні 1934 р. СРСР в члени Ліги націй. Остання проігнорувала звернення українських еміграційних політичних організацій із викладом факту голоду в Україні (див.: Шульгін О. Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. — Париж, 1934. — С. 363–368).