— Послухаємо ще, — прошепотів він на вухо Данилові Івановичу. — Бачте, і тут є такі, що не вірять в можливість життя на інших планетах.
Тим часом заговорив другий промовець, з лівої трибуни.
— Вельмишановні друзі добре знають, скільки довгих років ішла підготовка до передачі світлових сигналів на Землю. І це в нас, де наука набула такого грандіозного розвитку. Що ж говорити про Землю, розвиток якої, як можна припустити, набагато відстав? Безперечно, в наступне велике протистояння ми одержимо відповідь на наші сигнали, бо — я певен — планета ця заселена розумними істотами!
— Ні! З цим погодитись не можна, — заперечив перший. — Доказів про наявність життя на Землі нема!
— Але ж немає доказів, які свідчили б і про відсутність життя! — вигукнув другий.
— Доказом є те, що немає доказів…
Промовці сперечалися довго й запально. Андрій і професор, що принишкли в кінці залу за товстою колоною, вражено слухали цей диспут і не знали, що їм робити. Чи доречно втручатися? Андрія наче за язик хто сіпав — так хотілося гукнути: «І в нас є такі, що не вірять у життя на Марсі!» Але, глянувши на Данила Івановича, стримався. Незручно виставляти шановного професора на посміховисько.
Опоненти сперечалися, а зал мовчав. Ні оплесків, ні вигуків. Мовчанка. Це здивувало мандрівників, і вони почали придивлятися до похилених кудлатих голів.
— Сплять! — прошепотів професор. — Усі сплять! Ходімо звідси, бо й нам треба відпочити. Чуєте, дорогий? Чи ви теж спите?
Щось шарпнуло Андрія, і він… прокинувся. Професор торсав його за плече:
— Задрімав, Андрійку? Ну, й що тобі приснилось?
— Ех, дідусю, — промовив Андрій, потягуючись. — Я побував на Марсі…
ЧУДОДІЙНИЙ ЕКСТРАКТ
І
На старенькому дивані лежить горілиць товстий чоловік у полотняному костюмі й парусинових черевиках. В піднятій руці затиснута книжка. Думаєте, читає? Зовсім ні. Спить. Очі заплющені, живіт рівномірно здіймається й опускається від глибокого дихання, рука з книжкою хилиться, хилиться, потім рвучко повертається в попереднє положення. І знову починає хилитися…
Це смішить Мар’янку. Вона раз у раз відривається від своїх уроків, поглядає на дідуся і беззвучно сміється. От уже любить поспати її дідусь! І не набридне! Бабуся вже не раз йому дорікала: «Диван пролежав, пішов би хоч у парк посидів!» Нічого не допомагає. Після сніданку — на диван, після обіду — знову на диван. Увечері, правда, виходить з своїм улюбленим собачкою на двір, та й то не надовго. Посвистить якусь хвилину біля ганку і — як тільки Мурзик повернеться — знову простує до дивана. Але лягає обов’язково з книжкою. На всі зауваження добродушно відповідає: «Не заважайте пенсіонерові читати!..»
Мар’янка скінчила готувати уроки. Склала зошити, підручники, сховала ручку й олівець.
— Дідусю! — гукнула, встаючи з-за столу. — Ходімо до Дніпра!
Книжка хилиться…
— Дідусю!
Книжка зупиняється. Розплющуються очі.
— Поведіть мене до Дніпра!
Не повертаючи голови, дідусь невдоволено бурмоче:
— От не дасть почитати… Веди її до Дніпра, ніби мені більше й робити нічого.
— Але ж ви спите!
— Спите, спите… Я чи-и-таю… — І знову склепилися повіки. — Не той… не заважай…
А Мар’янці страх як хочеться до Дніпра! Самої ж не пускають.
Вона відриває невеличкий клаптик газети й легенько торкається ним до дідусевого вуха. Тихе хропіння припиняється. Дідусь крутить головою.
— От капосна муха! — каже він. — Напосілась.
Побачивши біля себе лукаво усміхнену Мар’янку, здогадується:
— А, це ти, пустунко! Ну, чого ти заважаєш читати? Встигнемо ще до твого Дніпра…
— Ви і вчора, і позавчора казали «встигнемо». А повінь не жде. Я по радіо чула — вже починає спадати.
— Ця спаде, інша буде…
— То що, чекати наступного року? — вжахнулася дівчинка. — Та такої повені скоро й не ждіть. Диктор казав, що Дніпро не розливався так уже дванадцять років…
— Краще принеси мені води.
Випивши склянку води, дідусь позіхнув, зручніше вмостився і знову підвів руку з книжкою, збираючись «читати». Але сьогодні, видно, всі змовились проти нього. Не встиг заплющити очей, як задзеленчав дзвінок. З-під ліжка, оглушливо гавкаючи, вискочив кудлатий песик, підбіг до дивана й кинувся дряпати старого передніми лапами по животі.
Мар’янка побігла відчиняти. Через хвилину вона повернулася до кімнати й весело гукнула: