— Та що ж я… Старим людям часто не спиться.
— Ну, а я тепер зовсім не сплю!
— Що? — Іван Йосипович подався вперед. — Що ви сказали?
— Кажу, що я ось уже з півроку не спав і п’яти хвилин.
— Ну, це вже ви той…. — старий з острахом глянув на вченого. — Не жартуйте. Без сну людина й тижня не проживе.
— Це вірно. Але в мене є засіб для миттєвого сну. Я його так і назвав «Сомнус моментаріум». Ось подивіться, — Віктор Вікторович вказав на пляшечку золотистої рідини, що стояла тут же, на столику, — оце він і є. Досить випити кілька краплин цього екстракту, щоб організм людини відпочив краще, ніж за сім-вісім годин сну.
— Так-так… — заговорив Іван Йосипович, з острахом поглядаючи на пляшечку. — Я завжди казав, що ви щось вигадаєте таке, що… Але цього не сподівався. Значить, геть сон?
— Геть.
— А… а що ж тоді вночі робити?
— Працювати, навчатися, займатися спортом, мистецтвом… Усе, що й удень. — Віктор Вікторович помовчав, а тоді заговорив із запалом: — Уявляєте, Іване Йосиповичу, людина спить третину свого життя. От скажімо, ви. Скільки вам — шістдесят п’ять?
— Шостий уже…
— Значить, двадцять два роки ви проспали. Не жили, а спали!
— Та воно то так…
— А уявляєте, скільки б ви могли зробити корисного за ті двадцять два роки?
— Але ж і поспати приємно… — старий за звичкою розкрив рота, щоб позіхнути, та навіть і позіхати не хотілося!
— А тим, що працюють на нічних змінах, що водять кораблі, літаки, автомашини, — знаєте, як їм важко боротися зі сном? А то прийняв кілька крапель цього екстракту — і ти бадьорий, сповнений сил…
— І довго так можна протягнути?
— Хоч і сто років. Це ж не збудник, що виснажує нерви, це екстракт, який сприяє їхньому зміцненню. Я ось почуваю себе набагато краще, ніж раніше, коли ночами валявся в постелі.
— Що ж ви з ним далі робитимете… з оцим екстрактом?
— Потрібні ще дослідження, перевірка. Якщо медики підтримають мене, то, гадаю, він знайде широке застосування.
— І що — приймати ці краплі треба буде обов’язково? — на обличчі старого з’явився острах.
Це розсмішило вченого.
— Зовсім ні! Якщо ви хочете й надалі просипати третину свого життя — спіть собі на здоров’я. Але я певен, що ви самі в мене попросите цих крапель…
— Довго прийдеться ждати! — усміхнувся Іван Йосипович.
— А як ви зараз себе почуваєте?
— Та почуваю себе непогано, от тільки безсоння.
— Це подіяв «Сомнус моментаріум». Вас, мабуть, почастувала Мар’янка…
— Та що ви? — злякано підвівся старий. — Значить… А довго він не даватиме спати?
— Не бійтесь, Іване Йосиповичу, це не зашкодить вашому здоров’ю. А діє один прийом лише добу, незалежно від дози.
— Ну, слава богу, значить, завтра я посплю? Чудово, бо це ж просто мука…
Іван Йосипович заспокоївся і знову сів.
— Бачите, Вікторе Вікторовичу, — казав він далі, — відкриття ваше — геніальне, але… я так люблю поспати! От пустунка… Ну, гаразд. Надалі ви заховайте, щоб вона не той…
— Завтра несу в інститут біохімії.
— Правильно. Хай йому грець. А взагалі — поздоровляю, а чого ж… — Іван Йосипович потиснув руку вченому, примружив очі: — І все-таки ви не розумієте; що то значить добре поспати! Лежиш, заплющивши очі; відключившись, так би мовити, від усього — навколишнього, приємна млість починає охоплювати тіло, а потім поринаєш, поринаєш…
— Ні! — гаряче заперечив учений. — Сон — це вимушений простій організму. Поборовши сон, ми продовжимо життя. Уявляєте?..
ПОВЕРНЕННЯ «ГАЛАКТИКИ»
І
З усієї сім’ї Петренків найбільше люблять цю кімнату дідусь і його найменший онук — Романко. Кімната справді-таки незвичайна. Прозорі голубуваті стіни її розсіюють сонячне світло, роблять його м’яким, ніжним, дуже приємним для ока. Спеціальне устаткування регулює температуру, кондиціонує повітря. Окрім того, тут затишно і спокійно. Після обіду дідусь із онуком заходять сюди відпочити. Романко поспішає до шахового столика, а дідусь сідає у м’яке крісло перед голубою панеллю АЗМІЛ’у (так скорочено зветься Апарат зносин між людьми, який замінює і радіоприймач, і телевізор, і телефон, і телеграф, і магнітофон).
— Зараз ми дізнаємось, що діється на білому світі, — щоразу казав дідусь, вмикаючи магнітофонний запис.
— А ми зараз поміркуємо над шаховою задачею п’ятдесятих років двадцятого століття, — усміхався Романко, виймаючи шухлядку з фігурами.