— Ти дуже схожий на мого сина, хлопчику! — сказав космонавт, пригортаючи Романка. — Ти, мабуть, його внук?
— Так… Я… — запинаючись почав підліток, — я — Романко! А ось і мій тато…
Космонавт міцно обнявся із внуком, на дванадцять років старшим за нього.
— А де ж мій… син? — з тривогою в голосі спитав гість.
— Він дома, — поспішив заспокоїти космічного мандрівника Романко. — Старенький уже, сімдесят три роки має!
Заговорив репродуктор. Космонавтів і зустрічаючих запрошували до ракети, щоб летіти на Землю.
— Значить, додому? — стрепенувся молодий прадід.
— Так, — усміхнувся Романків батько.
— Додому, додому! — аж підскочив Романко.
Згадав про дідуся — це ж він самотній біля апарата. А як він зрадіє, побачивши свого батька!..
Так, ця мить була незвичайна. Із сльозами на очах Романків дідусь — сивий, старенький — пішов назустріч молодому, безвусому чоловікові і, простягаючи руки, мовив схвильовано:
— Нарешті діждався тебе, тату!
Вони сплелися в обіймах.
ЧОГО НЕ ПОБАЧИЛО СКЛЯНЕ ОКО
І
Вікторія — невисока русява дівчина — вийшла з величезного Турбінного залу і, не кваплячись, попрямувала на Греблю. Їй хотілося бездумно постояти біля перил, — полюбуватись безперервним потоком зеленавої води, сонячними зайчиками на хвилях. Але Павлик — ну й упертий хлопчисько! — не дає їй спокою. Ходить за нею, мов тінь, націлюється своїм апаратом… Вікторія перевіряла, як працює пульт управління Фабрики клімату, — він спрямував на неї скляне око кінооб’єктива. Вона вийшла на веранду, потім у сад, — хлопець і там її сфотографував. А зараз плететься за нею на Греблю.
— Павлику! — вона суворо глянула на нього. — Перестань, нарешті!
— Ну й здорово! — вигукнув юнак, пускаючи апарат. — У тебе зараз такий вираз обличчя, ніби ти не тільки робиш тут погоду, а й керуєш обертанням Землі.
Вікторія не відповіла на братів жарт. Її увагу привернув океан. Безмежний і таємничий, він, здавалося, починав сердитись.
— Ну, Віточко, голубонько, не ображайся! — посміхаючись мовив Павлик. — Більше не буду, фільм уже майже готовий.
— А навіщо він? — кинула Вікторія, не обертаючись.
— Знову за рибу гроші. Здається, на сімейній нараді ми тобі все розтлумачили… Тобі ж після інституту вішало чергувати на Фабриці клімату першою. Окрім того, ми в нашій шкільній майстерні виготовили кіноапарат…
— Знаю, все це я чула, — перебила Вікторія. — Далі ти скажеш, що коли я стану старенькою, то й самій цікаво буде подивитися фільм про юнацькі роки.
— Авжеж! Мине певний час, забудеться оцей вечір…
— Облиш, упертий хлопчиську! І в кого ти такий вдався?
— Тато розповідав, що дід наш був наполегливий!
— Дід… — задумливо промовила Вікторія. — О, тоді було що фотографувати! Поглянь, — вона вказала рукою на безконечний водний простір, — цей океан справді був Льодовитим. Наші предки зробили його теплим! Скільки праці вклали вони в побудову оцієї Фабрики клімату! Ні, ти не можеш усвідомити, наскільки це грандіозно й героїчно! Ти ще учень, тобі здається усе звичним — і Гребля, яка з’єднує Азію з Америкою, і потужні атомні реактори, що забезпечують енергією насосні станції, і перекачування теплої води з Тихого в Льодовитий океан! Тільки титани могли це створити…
— І зараз ти цим керуєш, робиш погоду майже для цілого континенту!
— «Робиш погоду»… — Вікторія іронічно посміхнулася. — Я тут лише спостерігач, мій любий, упертий братику. Ти ж добре знаєш, що все гут виконують розумні механізми, автомати…
— А все-таки… — не хотів здаватися Павлик, проте не знав, що й сказати. — Все-таки, знаєш…
— От тобі й «усе-таки»! — засміялася Вікторія. — Героїчні часи минули!
— Минули? — аж присів Павлик. — Ну, це ти вже знаєш… той… Ось я читав…
— Ото хіба що в книжках — зітхнула дівчина. — А в житті… Людина так уже підкорила природу, що навіть стихії стали прирученими. Який же це героїзм — поглядати, як увесь робочий цикл виконують машини та установки, що ними керують. От колись було…
Вікторія розповіла про мореплавців, які прокладали шляхи через вічну кригу, про космонавтів, що штурмували глибини небесного океану, про вчених — покорителів атома.
Павлик слухав, слухав, а потім і голову похилив. Піднесеного, веселого настрою як не було. Це ж тільки подумати — доба героїв давно пройшла! І чому він не народився років на сто, на двісті раніше? Ех, він би себе показав! А тепер, справді, ну, як тут відзначишся, коли скрізь діють безвідмовні механізми, коли все вже передбачено, вивірено, підраховано…