І раптом після однієї з таких вилазок Панас не повернувся.
За кілька тижнів екіпаж так звик до одноманітності своєї роботи, що спочатку ні сейсмолог, ні механік не звернули на це уваги.
— От ви кажете, Панасе, що не зможемо промацати поверхню крізь лід, — заговорив учений, не відриваючись від стрічки, покресленої зиґзаґами, — а ось оця крива ясно показує, що під нами гора, та ще й не маленька.
Не почувши звичного «не може бути», вчений підвів голову й оглянув кабіну. Підривника не було.
— Хіба він ще не прийшов? — здивовано спитав у механіка вчений. Той знизав плечима, мовляв, мені й самому дивно.
Сейсмолог вискочив із кабіни й вистрелив угору з ракетниці. Червона дуга прорізала темну снігову млу, вітер пригасив звук пострілу. «Невже трапилось нещастя? — стривожився сейсмолог. — Але ж підривник десь поблизу…»
Прив’язавшись до всюдихода тонкими капроновими канатами, щоб не заблукати у безпросвітній сніговиці, сейсмолог і механік обстежили навколишню місцевість. Але Панаса ніде не було. Знесилені, поверталися до машини, щоб через кілька хвилин знову почати пошуки. Так повторювалося дуже довго. Тривога змінилася безнадією.
Сейсмолог передав на базу радіограму про нещастя: підривник Панас зник безвісти й, очевидно, загинув. Відповідь була коротка: «Незважаючи ні на що, продовжувати розшуки».
Минула доба. Проте наслідків не було ніяких.
Пурга лютувала ще дужче, намагаючись засипати снігом і дві постаті, що блукали в цій пустелі, і всюдихід, у віконцях якого блимало світло.
В оазі
Що ж сталося з Панасом?
Заклавши заряд, він одійшов, скільки дозволяв провід, і, повернувши ручку контактора, важко впав на сніг.
В ту ж мить хлопець відчув, що провалюється і падає в глибочінь. І не просто падає, а з’їжджає на животі по слизькому льодяному жолобі. Обхопивши сумку з толом і акумулятором, Панас розчепірив ноги, щоб стримати падіння і, можливо, зачепитися за який-небудь виступ у цьому слизькому тунелі. «Не може бути, щоб я отак…» — зціпивши зуби, шепотів підривник. Але сила тяжіння невблаганно тягла його вниз, ноги ковзали по стінках, і він мчав усе швидше й швидше, наче з’їжджав із трампліна.
Знизу долинув якийсь шум. «Невже вода? — майнуло в голові. — У центрі Антарктиди під льодовиком?.. Не може бути, щоб…» Скінчити думку Панас не встиг. Він плюхнувся у воду.
Це була річка — бурхлива, але не глибока. Вона вирувала й пінилась у льодяному тунелі Вода була не дуже холодна, а може, хлопцеві так тільки здалося. Кілька разів потік збивав його з ніг. Вода наповнила унти. Але холоду Панас не відчував. Він брів за течією, спотикаючись об каміння. Інколи йому здавалося, що до нього дотикається щось і відскакує. «Невже риба? — думав Панас. — Не може бути цього!» Коли він потрапив на глибінь, по саму шию, щось ляснуло його по щоці: то злякана рибина махнула хвостом. Це порадувало Панаса, раз тут є риба, значить… І знову сумніви заполонили його. Риба… Це ще нічого не значить. І глибоко в океані водиться риба… «Якщо ця річка впадає в океан, — міркував Панас, — то, може, там помітить мене якесь судно. А що, коли воно тече до якого-небудь підльодного озера?» Він згадав, як сейсмолог розповідав про товщину льодовика — в деяких місцях вона сягає більше двох кілометрів. От і бовтайся в озері, коли над твоєю головою така товща льоду!
Спробував вернутися. Але потік не давав і кроку ступити назад. Довелося йти за течією. Довго брів Панас, аж утомився. Одежа намокла, обважніла, та ще й сумка з вибухівкою обтяжувала. «Коли б хто отам зверху сказав, — думав хлопець, — що під льодовиком вирує потік, нізащо б не повірив…»
А річка текла все далі й далі. На поворотах її Панас натикався на береги — то на лівий, то на правий, і невідомо було, чи то лід, чи відшліфований граніт. Нарешті відчув, що потік ніби стишується. Збільшилась глибина. Вода вже сягала йому під пахви. Порідшала темрява, очі вловлювали якесь невиразне світло. Воно посилювалося з кожним кроком, і ось річка вирвалася з льодяного тунелю на рівнину.
— Аж очам не віриться! — В захваті вигукнув Панас і вибрався на пологий берег. Вода стікала з його хутряного одягу, а він стояв зачарований і озирався навколо. Перед ним — скільки сягало око — простяглася рівнина, без льоду, без снігу, поросла якимись сизими кущами. Позаду лежав льодовик. Велетенською обривистою стіною, з якої дзюрчали потоки, він відгороджував цей дивовижний шмат землі. Задерши голову, Панас подивився вгору, прикидаючи в думці, чи можна туди видряпатись. Але верхнього краю льодовика не побачив: його закривали хмари. Глянувши на обрій, де рівнина зливалася з низьким хмарним небом, Панас подумав: «Невже ця оаза більша за оазу Бангера[1]? Цього не може бути».