А Вікторія наче заповзялася зіпсувати хлопцеві настрій. Її слова руйнували юнацькі ілюзії. Павликові хотілось заперечувати їй, але знайти переконливі докази він не міг. Нарешті ця розмова йому набридла.
— Ну, добре, нехай і так, — спроквола мовив він. — Але фільм я мушу скінчити, хоч і не героїчна твоя робота…
І він знову, правда, вже не з таким завзяттям, націлив на сестру кіноапарат.
Вікторія повернулася до пульта управління. Спокійно горіли сигнальні лампочки. Пульсували різноколірні індикатори. Дівчина сіла в крісло, задумалась. Здавалося, вона прислухається до дихання Фабрики клімату.
Раптом пролунав сигнал. Вікторія натиснула кнопку — з телефонного апарата почувся голос головного диспетчера.
— Добрий день! Як іде чергування?
— Дякую, все гаразд.
— Прошу стежити за океаном. Надійшло повідомлення, що з полюса насувається крига. Скупчення її небезпечне для греблі.
— Зрозуміло.
Як тільки голос диспетчера змовк, Вікторія ввімкнула великий телевізор. Перед очима з’явився океан.
— Що то біліє? — підійшовши до сестри, запитав Павлик.
— Корабель. Вгадай, скільки до нього?
— Може, кілометрів три? — непевно відповів хлопець.
Вікторія подивилася на шкалу, встановлену біля рами екрана:
— До нього майже двадцять кілометрів.
— Ого!
Поступово корабель зник за горизонтом. Але поверхня океану недовго залишалася пустельною. Над хвилями з’явилася якась цятка. Вона наближалася, росла. На океанський лайнер це не було схоже. Що ж воно таке? Вікторія і Павлик не відривали очей від загадкового предмета. Через деякий час вже можна було розрізнити його обриси. Здавалося, до гідростанції пливе якийсь острівець.
— Побіжу на Греблю, — схопився Павлик, — сфотографую!
— Він ще далеко, — якомога спокійніше сказала Вікторія, не відриваючись од екрана.
Але в її голосі, в навмисне байдужому тоні хлопець зразу відчув тривогу. Ця тривога передалась йому. Схопивши свій апарат, він вибіг із Турбінного залу і подався до Греблі. З півночі дув сильний вітер. Павлик, зупинившись біля перил, втупив погляд у далечінь. Нічого не видно, тільки піняві хвилі набігають на дамбу. Хлопець прикріпив кіноапарат до перил і повернув стрілку автоматичного регулятора вліво до відказу. Тепер скляне око зафіксує всі події самостійно.
Повернувшись до Турбінного залу, Павлик застав Вікторію в тій самій позі. Сестра напружено стежила за океаном. Хлопець і собі глянув на екран. Таємниче тіло стало набагато більшим.
— Що воно таке? — нетерпляче спитав Павлик.
— Айсберг! — коротко відповіла дівчина.
— Ти глянь! — здивувався брат. — Давно вже їх не було…
— Так, давненько.
— Де ж він узявся?
— Це дослідимо згодом, Павлику. А зараз треба його знищити. Він такий величезний, що може пошкодити Греблю.
— Що ж робити? — з острахом спитав хлопець.
— Не хвилюйся. Автори Греблі все врахували. Он бачиш металеву шафу біля вікна? Там пусковий пристрій торпедних апаратів. Досить натиснути кнопку, і не мине й кількох секунд, як айсберг розлетиться на скалки.
— Однак чому ти не поспішаєш?
— Краше зачекати, поки вітер піджене льодову скелю ближче.
У тривожному чеканні спливло кілька годин.
Вікторія і Павлик невідступно стежили за океаном. Коли айсберг наблизився і до греблі залишилось кілометрів дев’ять, дівчина відчинила металеву шафу. На невеличкому щиті серед різних приладів вирізнялася червона кнопка.
— Час уже зустрічати непроханого гостя, — сказала Вікторія і в урочистому мовчанні підняла руку.
Але що це? Апарати не підкоряються їй. Дівчина зблідла. «Мабуть, щось зіпсувалося, — майнула думка. — Що робити? Повідомити товаришів?.. Не встигнуть…»
Раптом Вікторія згадала, що невеликі крижини дробили тринітротолуоловими шашками. Запас вибухівки лишився.
«Впораюся сама», — вирішила дівчина.
— Будь тут! — сказала вона братові. — Чергуватимеш біля екрана. Я полечу вертольотом і підірву айсберг. Коли зі мною щось станеться, сповістиш головного диспетчера…
— Значить, це небезпечно? — стривожився Павлик.
— Та нічого особливого, це я кажу про всяк випадок… — Вікторія поцілувала брата і побігла до виходу.