— Колись, дуже давно, підземні духи розгнівались на нас, погасили вогні в Долині, випили теплі водяні стовпи. Холод побив родючі гаї. Наша прамати літала на птиці далеко-далеко, аж на край світу. Та скільки не летіла вона — всюди був сніг і крига. Окрім нашої Долини Життя, інших немає ніде.
— Є, — ствердив Панас, — та ще й дуже багато.
— Нема, не було й не буде, — заперечила Омоно.
Панас засміявся: адже й він любить заперечувати те, чого не знає.
«Диспут» їхній продовжувався досить довго. Панас звернув увагу, що в печері дуже жарко. Із бокового входу вривався потік гарячого повітря. «Цей хід тягнеться, мабуть, аж до кратера, — подумав хлопець. — Він, очевидно, і є шляхом до «країни вічного сну». Отже, вулкан служить і піччю і крематорієм. Панас розстебнув під шиєю ґудзика і зсунув куртку вниз, до пояса. Рукава її звисли аж до підлоги.
Загадковий чужинець скинув шкіру! Це налякало Омоно. Вона швидко обернулася, взяла з ніші якийсь блискучий предмет і поставила перед собою. Придивившись, Панас побачив, що це просто шматок вугілля конічної форми. В ньому було зроблено невеликий отвір. Чорний конус, очевидно, символізував сопку, на якій вони зараз знаходились. Усі, хто був у печері, стрепенулися, наче крізь їхні тіла пройшов електричний струм. Панас із цікавістю ждав, що буде далі. Омоно взяла смолоскип і піднесла його до шматка вугілля. Спалахнуло синювате полум’я.
Оча, Ава і всі, що вповзли в печеру, скочили на ноги й несамовито заверещали, завили, потім враз стихли і попадали ниць. Панас стояв непорушно, спостерігаючи обряд, хоча й не знав, що він означає.
— Ти бачив, ти бачив! — зашепотів Оча.
— І зараз бачу, — відповів Панас. — Добрячий вугольок!
— Радій, ми всі йдемо до країни вічного сну! — забелькотів дикун. — Хто бачив, той не спускається в Долину Життя! Радій, радій…
«Он воно що! — озирнувся Панас. Чимало з тих, що стояли позаду нього, вже подалися в жаркий прохід. — Покірно йшли на загибель і старі й малі, без розбору… Вирок, значить, винесено!»
— Ти помандруєш у країну вічного сну, — прогарчала до Панаса Омоно. — Дух вогню кличе тебе. Іди!
— Я забув віддати тобі данину, Омоно! — гукнув юнак і, швидко підійшовши, поклав перед нею вибухівку.
Тоненький провід від детонатора тягся до контактора. Панас відходив, а провід розмотувався. Омоно відразу оточили ті, що товклися біля неї. Минула секунда, друга… Панас похолов: а що як капсуль підмок? Нервовим рухом повернув ручку контактора.
В цю мить блиснуло полум’я, громом прогримів оглушливий вибух, і всю печеру заслало димом…
У широкий світ
Звістка про загибель Омоно та її прибічників із краю в край облетіла оазу. Населення її було приголомшене. Панаса вважали за якогось могутнього духа, і де б він не з’явився, скрізь викликав страх. Спочатку хлопець намагався пояснити їм, що й до чого, але толку не добився. Його боялися, обожнювали, мабуть, сильніше, ніж Омоно. Зрештою він махнув на все це рукою. Поселився в окремій печері. Харчі доставляв йому Оча. Старий, бувало, несе фрукти, притискуючи їх обома руками до грудей, а за ним біжить Ава й, наче звірок, виглядає з-за його спини. «Пробуджується цікавість, — відзначив про себе підривник, — це вже добре. Цікавість породжує знання…»
Ставши господарем оази, Панас почав старанно вивчати її, міркуючи, як би сповістити про себе товаришів. День, що тягнеться тут півроку, настав саме вчасно. Долина Життя наче демонструвала Панасові свої багатства. Він блукав густими заростями, часто натрапляв на гейзери. До величезних язиків вогню, що виривались із свердловин, близько не можна було підійти, але хлопець не мав сумніву, що то горить або нафта, або газ. Горить, може, століттями і не згорає. Які ж тут величезні запаси!
Звірів і птахів чомусь не було. Мабуть, їх винищили. А може, вони водилися десь в інших лісах. От коли вдасться викликати сюди експедицію… Але як? Панас уже думав понадувати риб’ячі міхури й запустити «зонд». Та чи злетить він на півтора-два кілометри, щоб досягти поверхні льодовика?
Так чи інакше, треба підійнятись на гору, подолати неприступну льодову фортецю.
І Панас взявся за роботу. Спочатку думав прорубати сходи в льодяній стіні. Але потім вирішив скористатися пологішим порівняно з іншими схилом однієї із скель.