Він наказав Очі скликати якомога більше своїх одноплемінників. Старий прудко збіг на пагорб і, витягуючи шию, закричав. Здалеку долинув такий самий крик, а далі ще й ще. «От тобі й телеграф бездротовий!» — усміхнувся Панас.
Невдовзі до урвища зійшовся величезний натовп. У кожного було в руках якесь знаряддя: кам’яні молотки, прив’язані до дерев’яних держаків, палиці тощо. Панас зійшов на великий камінь, як на трибуну, підніс руку і гукнув:
— Нам треба зробити стежку у широкий світ! Зрозуміло? Прорубати сходи… Ось так. — Він зіскочив на землю, взяв у Очі кам’яний молоток і почав кришити породу.
Всі дивилися на нього, ніяк не виявляючи свого ставлення. Порода піддавалася не зразу, піт зросив Панасові скроні. Проте він не розгинався доти, поки не скінчив двох східців. Потім віддихався і поставив до роботи тубільців. Дивився, як вони клюють, хитав головою:
— Еге, так і до страшного суду ми не закінчимо!..
Лишивши розпорядником Очу, пішов, щоб подумати на самоті. Чи вдасться здійснити цей проект? Якщо врубуватись у товщу скелі — над головою нависне козирок. А як його обвалиш? Виходить, треба пробивати вгору тунель… Не під силу. А може, вести сходи понад краєм? Дуже небезпечно…
Підняв голову, оглянув горизонт, ніби запитуючи, що ж його вдіяти? Запаси мускульної сили в оазі величезні, а от техніки ніякої!
Погляд юнака упав на далеку гору, яка привернула його увагу, ще як ішов назирці за рибалкою. Тепер, коли оазу освітлювало сонце, видно було, що льодовик підходить до гори майже впритул.
«Засипати! Засипати проміжок між горою і льодовиком, — блиснула думка. — І як я зразу…»
Панас повернувся до дикунів і припинив роботу. Розповів про свій задум старому Очі, і той радісно закивав гостроверхою головою. Прокричав наказ натовпові, і всі рушили до гір.
Тут робота закипіла швидше, бо могли працювати всі гуртом.
Настрій у Панаса покращав, але сумніви не залишали його. Щоб засипати проміжок між горою і льодовиком, потрібно було перенести сюди матеріалу не менше, як на кілька Хеопсових пірамід…
Панас навчав їх робити носилки і кошики, щоб не носити землю пригорщами, його дратувала їхня обмеженість, але стримував себе, пам’ятаючи, що має справу з первісними людьми. Зрештою, йому вдалося більш-менш організувати роботу. Туземці носили землю й каміння кількома потоками і не заважали одне одному. Хотів ще домогтися, щоб вони передавали наповнені кошики з рук у руки, наче конвеєром, але не вийшло. Кожен працював самотужки: нагребе землі, піску чи накидає каміння — і гайда.
… День по дню насип ставав усе вищим та вищим.
Так працювали вони місяців три.
Нарешті кинуто останні корзини землі, і на будівників дихнув гострий вітер із безмежної снігової пустелі. Якусь хвилину вони зачудовано дивилися на сліпучо-білу поверхню, а тоді з криками кинулися вниз.
Одягнувши свою теплу «шкіру», Панас зійшов на льодовик. Далеко внизу потопала в імлі тепла оаза — Долина Життя, а перед ним біліли несходимі сніги. Десь у цьому безмежному просторі на станціях «Мирний», «Схід», «Піонерська» працюють його товариші… Коли б оце вони знали, що Панас живий і здоровий! Прилетів би прославлений льотчик Іван Черевичний… Але як сповістиш?
Вирушити самому пішки — вірна загибель у снігах. Ждати, поки на оазу натрапить хтось із дослідників? Теж нерозумно. Так можуть пройти десятиліття…
І раптом у хлопця блиснула думка:
«А що, як наш загін сейсмічної розвідки продовжує… Ну, звичайно! Апарати зареєструють вибух…»
Вирішив зробити кілька вибухів через однакові проміжки часу — може, здогадаються… Порахував — лишилося одинадцять зарядів. Чи гахнути всі разом? Ризиковано. Якщо апарат, приміром, саме виключений, то вся вибухівка пропаде марно.
Перший вибух… Він пролунав дзвінко, голосно, стрясаючи повітря і лід. Потім — другий, третій…
Сумка спорожніла. Лишився один заряд. Вийняв його, потримав у руці, немов прощаючись, подумав-подумав і поклав назад. А може, ще знадобиться.
Важко зітхнув і помалу зійшов униз.
Біля підніжжя гори лежали ниць перелякані тубільці.
Почувши гуркіт потужного мотора, Панас, задихаючись від хвилювання, кинувся до льодовика. Холодний вітер наче товченого скла сипнув в обличчя. Гудіння обірвалося. Вдивляючись у далечінь, Панас тремтячими пальцями став застібати куртку, але ніяк не міг попасти ґудзиком у петельку. Перед ним простяглася пустельна рівнина — хоч би цяточка де-небудь! Може, то йому вчулося? Стільки ждати, думати про це, то певно, що… Знову загудів мотор! Панас аж стрепенувся. Тепер уже сумніву не було. Та он же він, їхній всюдихід, заліплений снігом! Ще проїде мимо…