Кинувся бігти, кричав, махав руками.
Машина зупинилася. Назустріч вискочив сейсмолог.
— То ви прийняли мій сигнал? — закричав до нього Панас. — Цього не може бути! Це неймовірно!
Вони міцно обнялися.
… Про відкриття нової оази сповістили по радіо. Ще до настання довгої полярної ночі сюди прибули два вертольоти — вони доставили комплексну експедицію вчених. Оазу назвали «Інкредібіліс», що по-латині означає — неймовірна.
А ВИ ЩЕ НЕ БУЛИ НА МАРСІ?
І
Щоразу, коли Андрій Розумець заходить на подвір’я обсерваторії, його заполоняє дивний настрій. А особливо увечері. Все тут таке знайоме і заразом якесь незвичайне. Навіть гінкі клени, що натовпом стоять коло входу, здаються ближчими до неба, ніби й вони тягнуться до зірок, прагнуть зазирнути в таємницю всесвіту. А круглі павільйони із шоломами зверху? Урочисто бовваніють у срібному присмерку ночі, ховаючи в собі щось потаємне, важливе й велике.
Розумець іде доріжкою, притискуючи до себе довгастого ящичка. Задерши голову — і як та кепка не впаде? — хлопець дивиться на небо, швидко відшукує Марс. Дарма, що Андрійко ще тільки піонер. Зоряне небо він вивчив добре, і за це його дуже любить дідусь-астроном.
«Закінчиш школу, — не раз казав він, — підеш вчитися на астрономічний відділ…» О, коли б то вже скоріше скінчити школу!
Андрійко дуже хоче стати астрономом і мріє… про міжпланетні подорожі. От хоча б і на Марс. Онде він видніється у небі. Ця загадкова планета різко виділяється на темно-синьому тлі — наче бризка розплавленого металу.
З кожним днем Марс наближається до Землі: надходить час великого протистояння, коли віддаль між ними зменшиться до мінімуму.
Чути приглушене гудіння моторчика. Шолом павільйону, де встановлено найпотужніший телескоп, почав розкриватися. «Дідусь уже прийшов, — подумав Андрійко. — Ну, я ж його сьогодні здивую!»
Хлопець прискорює ходу. Хочеться швидше припасти до окуляра, глянути на загадкову планету. Скільки цікавого бачив на ньому Андрій! Білі яскраві смуги через увесь диск, величезні світлі плями… Але професор невідступно твердить, що Марс — мертве небесне тіло, що його вкривають піски, на яких навіть мох не росте. Та й звідки, мовляв, взятися на Марсі рослинності, коли там майже немає води? Андрійко нагадував дідусеві про полярні «шапки». Професор, у свою чергу, довго пояснював, що «шапки» ті зовсім не снігові. Легесенька намітка з інею, та й тільки. Про це свідчить швидкість її танення. Як тільки починається марсіанська весна, шапка сповзає з планети із швидкістю сорока п’яти кілометрів на добу. А яка атмосфера на Марсі? Приблизно дев’яносто вісім процентів її становить азот; решту — два проценти — складає аргон, вуглекислота і невеликі домішки інших елементів. Серед цих домішок є й сліди кисню, але тільки сліди…
Андрійко не погоджується з таким висновком. Можливо, прилади, які показують склад атмосфери, неточні — може ж таке бути? А найменша похибка призводить до неабияких перекручень; тим паче, що ми спостерігаємо планету із дна глибокого повітряного океану. Насправді на Марсі, мабуть, кисню багато, і є чим дихати… Але все це — зовсім не обґрунтовані припущення, як каже професор. Така наукова суперечка розгоралася мало що не кожного вечора, коли Андрійко приходив провідати дідуся в обсерваторію. Нарешті юний астроном дійшов висновку, що достеменно дізнатися про життя на Марсі можна, тільки здійснивши політ на планету. Треба лише перейти від слів до діла. Сьогодні він покаже дідусеві свій винахід…
Хлопець заходить до павільйону схвильований, ніби ступає на борт космічного корабля.
— А-а… ласкаво прошу, юний астрономе! — долинає з темряви голос професора. — Нам час рушати в далеку мандрівку!
— Я завжди готовий, дідусю! — бадьоро відповідає Андрійко, зачиняючи за собою двері. — А гляньте, що я вам приніс!
Професор вмикає світло й підходить до Розумця.
— Ось, — той подає йому довгастого ящика і блискучими очима стежить, як професор неквапно піднімає кришку.
— Космічний корабель!.. Молодець! — вигукує дідусь. — А як ти його назвав?
— «Піонер», — тамуючи хвилювання, каже Андрійко. — Там он на корпусі написано.