— Ви надто причепливі! — зауважив я. — У вашому розпорядженні дарове джерело енергії, а ви ще вимагаєте якихось там особливих зручностей.
— Я просто об’єктивно характеризую Місяць як двигун для припливних електростанцій. Він має і ще одну ваду.
— Яку ж?
— Адже на припливи впливає не тільки Місяць, але й Сонце. Внаслідок взаємодії Місяця і Сонця припливи та відпливи неоднакові навіть для однієї і тієї ж місцевості. Сила їх коливається близько середнього для даного місця рівня. Щоправда, й цю незручність, як і всі інші, можна виправити.
— Примусити Місяць акуратніше рухатися в ногу з Сонцем?
— В цьому немає потреби, — просто відповів Геннадій Степанович на мій жарт. — Можна зробити набагато простіше. А як — побачите самі.
Ми одяглись і вийшли на вулицю. Місячне сяйво заливало рівним світлом посьолок. Тут були капітальні, але не дуже високі — в два-три поверхи — будинки.
— Нема рації будувати дуже високі, — відповів Геннадій Степанович на моє запитання. — Вітри тут сильні, видуватиме… а землі скільки завгодно.
Було набагато світліше, ніж під Москвою в місячну ніч. Не знаю, чим це було викликано, чи особливою прозорістю повітря, чи віддзеркалюванням світла од снігу й води, чи. може, і тим і цим одночасно.
Гребля, коли ми підійшли до неї, виявилася набагато більшою, ніж я уявляв собі. Від Чортових воріт не лишилося й сліду. Вода йшла в бухту і з бухти по вирубаному в скелях підземному коридору і потрапляла на лопаті турбіни.
Станція сяяла вогнями, але людей там не було.
Геннадій Степанович провів мене в приміщення, яке він назвав «мозком електростанції».
Тут я побачив невисоку шафу, Це був автоматично діючий командний пункт. Шафа стояла на поплавку, який тримався на поверхні води в трубі, з’єднаній з відкритим морем. На поплавку були електричні контакти різної довжини, схожі на в’язальні спиці. Деякі з них торкалися ртуті, налитої в спеціальну чашку.
— Уявіть собі, що немає ні припливу, ні відпливу, — почав пояснювати Геннадій Степанович. — Так було, — він поглянув на годинник, — дві години тому. Машини станції стояли. Станція зупиняється чотири рази на добу. В цьому її недосконалість. Але для нас це не має значення. Чому? Побачите потім. І от почався приплив. Як тільки вода ринула з відкритого океану в бухту, особлива заслінка в підземному тунелі подала сигнал сюди. Командний пункт прийняв цей сигнал і дав розпорядження перемкнути обладнання, що спрямовує воду на лопаті турбіни. Адже перед цим вода йшла в іншому напряму — з бухти. Проте, куди б не йшла вода — з бухти чи в бухту — вона завжди проходить через турбіни.
Одночасно були подані накази першій турбіні — приготуватися до роботи. Її лопаті, що стояли вздовж потоку води, автоматично повернулись, і машина почала без ривків працювати, поступово набираючи необхідну кількість обертів. Рівень води збільшувався, і поплавок, вимикаючи одні контакти і вмикаючи інші, давав усе нові й нові розпорядження. Одна за одною вступали в дію інші турбіни, поки, нарешті, не почали працювати, як і зараз, усі шість. Потім, в міру того, як спадатиме вода, вони так само автоматично поступово вимикатимуться. Як бачите, сам Місяць робить усі вмикання і вимикання. Він, так би мовити, і є черговим диспетчером цієї станції.
— А хто проектував станцію? — спитав я.
— Наш інститут. А вихідні дані давав Інститут припливів. Ми н далі працюватимемо в тісному контакті.
— Але припливні станції мають свою ваду, — промовив я. — Ви самі казали: вони працюють нерівномірно.
— Ходімте, я вам покажу, як ми в даному разі виходимо із скрутного становища, — запросив Смирнов.
Він провів мене в зал, по стінах якого високо від підлоги проходили товсті мідні шини.
— Акумуляторна, — пояснив Геннадій Степанович. — Наша станція дає енергію не в сітку, а повністю витрачає її на зарядку акумуляторів. Так що практично нам цілком байдуже те, що навантаження станції змінюється: все одно кожна добута ампер-година складається ось у ці копилки.
Він показав на розташовані понад стінами стелажі. на яких стояло безліч маленьких баночок.