Бідолашна Антоніна Гнатівна намагалася порозумітися з Марією Петрівною, та які, власне, — пояснення могла дати Антоніна Гнатівна?
Життя Антоніни Гнатівни через ці черевики неймовірно ускладнилося. Казати людям правду? Ніхто не повірить. «Признаватися», що вона кожного першого числа купує Петрикові нові черевики? Безглуздо.
Коли минуло ще два місяці і все лишалось, як і раніше, Антоніна Гнатівна розгубилася.
— От що, — сказала вона якось. — Не надівай поки що цих черевиків, нехай відпочинуть трохи. Походи в старих.
Вона дала Петрикові старі черевики, ті самі, через які в свій час почалася розмова з професором. Дядько Сергій прибив до них нові підметки.
— Добре, що були куплені на виріст, — сказала вона. — Треба носити, а то малі будуть. А ці я замкну в шафу.
Може вона хотіла пересвідчитися, що її син навчився акуратно носити взуття? Чи ці незносимі черевики Почали її просто лякати? Важко сказати, що мала на увазі Петрикова мама. Але вона полегшено зітхнула, коли Петрик взув звичайні, не чарівні черевики.
Вони здалися Петрикові важкими, він звик за останній рік до легкого взуття, якого майже не відчуваєш на нозі.
Незабаром Петрик порвав черевики, і Антоніні Гнатівні довелося знову нести їх до шевця. Отже, рухливий хлопчик залишився, як і раніш, рухливим! Секрет тривалого носіння залежав зовсім не від Петрика. Але Антоніна Гнатівна уперто віддавала старі черевики знову й знову в ремонт, доки, нарешті, дядько Сергій сказав:
— Тепер уже тільки в утиль. А хлопчакові купіть нові.
Купувати нові? Це тоді, коли в шафі стоять цілісінькі черевики?
Антоніна Гнатівна згнітивши серце відсунула шухляду, куди в свій час поклала їх. Вона не заглядала сюди вже кілька місяців.
— А пороху скільки, — зітхнула вона і подала черевики синові. — Поміряй, чи не малі.
Петрик взув черевики; вони жовтіли, як нові, милуючи зір свіжою фарбою.
Як і в той давній день, коли Петрик взув їх уперше, черевики були йому точно по нозі.
Але не це вразило Антоніну Гнатівну. До такого дива вона вже звикла. Її збентежило інше. Антоніна Гнатівна добре пам’ятала, що коли ховала черевики в шафу, підошви в них були трохи стерті. Тоді це її порадувало: дряпини і садна свідчили, що черевики звичайні, на них, як і на інші речі, впливають природні сили. Дивна справа! Тепер її радувало те, що колись так обурювало: адже в свій час буча й зчинилася з-за притоптаних підметок!
Повернувши черевики підошвами вгору, жінка побачила рівну пухирчасту поверхню.
І все ж найнеймовірніше виявилося тоді, коли Антоніна Гнатівна поглянула на підошви збоку.
Бідолашна жінка наділа окуляри, зняла їх, потім знову наділа. Ні, це не здалося, так було насправді: підошви стали товщими. Її завжди дивувало, чому це Петрик не може протоптати такі тонкі підошви, але тепер вони були товсті!
Антоніна Гнатівна боялася навіть думати про ту догадку, яка промайнула в голові. Хіба ж можуть бути на світі черевики, що ростуть?
Вона боялася дати Петрикові. ці живі черевики і в той же час не знала, що з ними робити. Може просто викинути?
Вихід знайшовся сам собою. Петрикові не довелося цього разу пофрантити в черевиках. Він захворів. На щастя, в нього був легкий грип, але все ж довелося майже тиждень пролежати в ліжку. Однак незвичайні черевики не лишалися без роботи. Чутка про них швидко розійшлася по двору, і Петрикові друзі, яким добре перепадало від матерів за порване взуття, випрошували черевики пограти у футбол. Хлопців мало бентежила та обставина, що ніхто з них не міг науково пояснити, чому ці черевики не зношуються. Навпаки, тим більше розпалювалась їх фантазія. Вони висловлювали з цього приводу найнеймовірніші припущення, твердо вірячи в необмежені можливості розвитку техніки. Деякі ж, найменші, які ще перебували в полоні фантазії та казок, думали, що «професорські черевики» й справді чарівні.
На Петрикові черевики встановилася черга. Змінювались юні футболісти, в азарті гри інколи розбивались коліна й лікті, а черевики лишалися цілими. Вони витримали й це випробування. Не було, здавалося, сили, яка змогла б їх перемогти.
Тут Антоніна Гнатівна не витримала і, взявши в сусідів адресу Івана Івановича, написала йому листа.
І ось яка надійшла відповідь.
Лист Івана Івановича
«… Так, вони ростуть! І в цьому, шановна Антоніно Гнатівно, немає ніякого дива. Я розумію ваше здивування і постараюся все пояснити.
Чому ж вони ростуть? Може ви чули коли-небудь про епіфіти, рослини, що ростуть не на землі, а в повітрі? В них немає звичайних коренів, вони можуть жити на паркані, не торкаючись землі, або навіть на телеграфному дроті. Чим же вони живляться? Не телеграмами, звичайно, вибачте за дотеп. Усе необхідне для розвитку вони беруть з повітря. Адже в ньому завжди є волога і пил, який містить у собі й мінеральні частки. Ці рослини дуже добре пристосувалися до такого «повітряного» живлення.