Я поглянув у той бік, куди несло наш човен. Між горами, що оточували бухту і стрімко спадали в воду, виблискувала гладенька опукла поверхня. Струмені течії, з’єднавшись, зливалися тут, утворюючи могутній підводний вир, який горбом спучувався в тісному проході. На мить мені здалося, що гігантське колесо, покрите водою, шалено крутиться у вузьких кам’яних воротах і верхня його частина, виблискуючи металевим ободом, виглядає між скелями.
— Держи на середину! — крикнув інженер, переходячи на «ти».
Він продовжував веслувати. Я розумів: він робив це для того, щоб тримати човен у руках, не втратити над ним влади.
Налігши на кормове весло, я намагався правити на середину течії, щоб човен не розбило об скелі.
Миттю наше суденце підлетіло до обода колеса, що оберталося між скелями, піднялося на його вершину; перед моїми очима промайнули чорні, майже прямовисні, зволожені знизу кам’яні стіни, і наступним обертом колеса нас викинуло у відкрите море.
В ту мить, коли ми мчали скелястим коридором, я випадково глянув на своїх супутників.
Інженер сидів спокійно, кинувши весла.
В пам’ять мені врізалося бліде, гостре обличчя Голубенцова. Він був, може, тільки трохи блідіший, ніж завжди. Пальці його вп’ялися в борти човна так, що аж суглоби побіліли, а постать наче скам’яніла, тільки губи ворушилися.
Про що вони шепотіли?
Шлюпку винесло в спокійніші води, і, сповільнюючи швидкість, вона одпливала все далі й далі від небезпечного місця.
Нарешті можна було звести дух.
Інженер сидів нерухомо, розслабивши похилі плечі. Він відпочивав.
Голубенцов, до якого повернувся його звичайний спокій, розглядав усе навколо, немов турист, що потрапив у цікаве місце.
«Ну й ну, — подумав я. — А там, у коридорчику, мабуть, підібгав хвоста…»
Я розумів, чому саме Голубенцов переживав небезпеку гостріше, ніж ми. Ще під час війни я не раз помічав, що люди, зайняті ділом, наприклад зенітники, які стріляють по ворогу, звертають набагато менше уваги на небезпеку, ніж люди без діла, яким через обставини нічого іншого не лишається, як чекати, коли впаде бомба. Ми з Смирновим були гак захоплені рятуванням човна, що просто не мали часу для переживань. Інша справа Голубенцов: його становище пасажира виявилося найбільш невигідним.
Смирнов запалив цигарку ї не квапився братись за весла: певно, страшенна втома давалася взнаки і він хотів трохи перепочити.
Берег помітно віддалявся, обриси його ставали невиразними, на обрії повиті серпанком…
— Ну що ж, час за роботу, — сказав, нарешті, наш весляр, беручись за весла. — А то ще, чого доброго, застукає циклон, який обіцяли синоптики.
Справді, з берега вже тягнуло вітром.
Узяли курс на бухту. Смирнов рівномірно заносив весла і, подавшись усім корпусом уперед, гнав човен різкими поштовхами. Але він уже стомився і веслував не так сильно, як там, у бухті. Кілька разів я пропонував змінити його, — він тільки відмахувався порухом могутніх плечей.
Нарешті здався.
Ми багато разів мінялися місцями в човні. Пробував гребти й Голубенцов, але в нього нічого не виходило — одразу впадало в очі, що веслував він уперше в житті; відмовившись од своїх намагань, він сів за стерно.
Берег наближався дуже повільно, і це дратувало нас. Вітер дужчав з кожною миттю. Сонце описало в небі величезну дугу, дуже мало наблизившись до горизонту! Вирушаючи купатися, ніхто з нас не взяв годинника, а визначити час за сонцем, яке не заходило, ми не вміли.
Нарешті всі відчули, то човен рухається швидше, та. н веслувати стало легше.
— Приплив, — констатував Голубенцов.
— Скільки ж минуло часу?
— Годин шість, не менше, — повідомив «юнак». — Припливи й відпливи змінюються чотири рази на добу.
Коли ми підпливали до гір, які закривали бухту (віддалік вони були схожі на велетенських котів, що лежали, скрутившись калачиком), приплив досягнув найбільшої сили. Між опущеними у воду мордами котів виднілися схожі на вуса пінисті струмені.
Перспектива побувати знову в цій кам’яній пащі здалася мені не дуже принадною.
Я почав оглядати берег. Чи не розумніше було б причалити десь у зручному місці і дійти до посьолка пішки?
Перш ніж я встиг обмінятися з товаришами своїми міркуваннями, Голубенцов, який сидів за стерном, нікого не питаючи, раптом спрямував човен прямо у вир між скелями. Він якось похапцем попросив мене сісти на корму, ткнув мені в руки стерно, а сам, випроставшись на весь зріст і схрестивши руки на грудях, захоплено дивився на водяне пекло, в яке ринув наш човен.