Вода билася в кам’яному мішку, бризки летіли від мокрих скель, і ми одразу так змокли, наче потрапили під душ. Картина припливу помітно відрізнялась од того, що ми зазнали під час відпливу. Мені здалося, що стихія розбурхалася ще дужче. Відпльовуючись од солоної води, я не зводив очей з скель, намагаючись лавірувати між ними. Смирнов, який одразу став серйозним, орудував веслами.
Тільки Голубенцов нічого не робив. Обличчя його було бліде, збуджене і якесь дивне. Широко розставивши ноги, він стояв у шлюпці і пильно вдивлявся в розбурханий потік. І знову мені здалося, немов губи його щось шепотіли.
— Оце сила! — сказав він, коли човен опинився вже в бухті і небезпека лишилася позаду. — Ну й сила! — повторив він з явним задоволенням. — Такої й не придумаєш.
Ввірвавшись у бухту, туго переплетені струмені течії розходилися віялом. Я спрямував човен до помосту, куди, забачивши нас, уже бігли люди.
Смирнов веслував з особливим шиком, вирішивши на очах у такої кількості глядачів не осоромити команди нашої шлюпки. Човен підлетів до помосту, і я спритно розвернув його в останню мить, не давши торкнутися носом дерев’яної балки.
— А ви, я бачу, відчайдушний народ, — сказав начальник радіомаяка, виймаючи з рота люльку.
І, показавши мундштуком на двох котів, додав, похитуючи головою:
— Ми ніколи не плаваємо через Чортові ворота під час відпливу. Ви, можна сказати, побили рекорд. І головне — назад тим самим ходом… Ми вам і кричали і махали…
Він з такою повагою поглядав на нас, в його уявленні відчайдушних смільчаків, що я не наважився сказати всю правду. Адже, чесно кажучи, ми опинились у відкритому морі всупереч власній волі. А назад ми проїхали через Чортові ворота з ініціативи Голубенцова. Це він спрямував човен у прохід, поставивши нас перед фактом.
Коли я зайшов до своїх товаришів, щоб покликати їх обідати, Смирнов оглядав рушницю (він збирався пополювати, якщо дозволить погода), а Голубенцов сидів за письмовим столом, зосереджено щось записуючи в товстий зошит.
«Так і є, — подумав я, — поему складає».
От чим, виявляється, була викликана його дивна екзальтація там, у Чортових воротах.
Під час обіду Голубенцов, звичайно мовчазний, був дуже говіркий. Він розповідав про припливи й відпливи.
— На земній кулі, — сказав він між іншим, — є місця, де хвиля припливу досягає двадцяти одного метра — це висота шестиповерхового будинку. Щоправда, такі райони — виняток. Середня висота припливної хвилі близько двох метрів. Але в нас е місця, наприклад, на Кольському півострові, де висота припливу досягає восьми метрів, а в деяких бухтах Охотського моря — навіть близько дванадцяти. В гирлах річок і вузьких бухтах приплив буває особливо сильним. Ось чому тут, у бухті Капризній, різниця між рівнем води під час припливу і відпливу така велика, — мабуть щонайменше десять метрів.
Начальник метеостанції підтвердив його слова і додав, що висота припливу змінюється в різний час.
— Цікаво було б мати точні дані, — сказав Голубенцов. — Дуже важливо також знати глибину й площу дзеркала бухти і швидкість течії води в Чортових воротах під час припливу та відпливу. Я спробував визначити цю швидкість приблизно, звичайно, і зробити деякі підрахунки, але коли секунди лічиш навмання, а відстань вимірюєш на око, точних даних не матимеш.
Мені стало ніяково. Виявляється, в той час, коли ми з Смирновим усі сили й думки спрямовували на те, щоб упоратися з човном, тобто по суті дбали про власний порятунок, людина, яку я запідозрив у боягузтві, вела наукові спостереження. Хто ж, кінець кінцем, із нас трьох проявив найбільше мужності?
Я поділився цими своїми міркуваннями з товаришами; Голубенцов здивовано поглянув на мене. Думка про мужність і боягузтво в нього, мабуть, не виникала, і зараз він не одразу зрозумів, про що йде мова.
— Важливо було б, — сказав він, — частіше вимірювати висоту припливу.
Він просив працівників метеостанції повідомити наслідки своїх спостережень за зміною води в бухті на адресу, яку їм дав.
Погода тимчасом погіршувалась. І коли вона стала зовсім поганою, метеоролог сказав, щоб ми готувалися вилітати. Циклон, який захопив краєм бухту Капризну, проходив мимо.
Ще дув сильний, поривчастий вітер, коли ми прямували на аеродром, де, закріплений тросами, мокрий від дощу, стояв наш літак. Розвернувши проти вітру важку машину, пілот не без труднощів одірвав її від, землі. Супроводжувані привітальними помахами рук зимівників Капризної, ми піднялися в повітря. На трасі справді була чудова сонячна погода.