Найбільше в садку я не люблю їсти. Якби я був президентом, я б відмінив у садку обіди. Діти все одно нічого не їдять, тільки пересувають виделкою з одного місця на інше. Я терпіти не можу каші! Я завжди запиваю її чаєм. Але більше, ніж дві ложки, осилити не можу. Коли на кухні варять гречку, нею пахнуть навіть стіни. Навіть одяг у гардеробі. Коли смажать рибу – ще гірше. Тому я не люблю риби. Я ніколи не можу розжувати гуляш. Зате я люблю горох і бурячки. Діти не люблять, а я люблю. Я їв би горох щодня, та мама його чомусь ніколи не варить. Треба попросити діда, щоб ходити в дитсадок тільки тоді, коли варять горох.
Уроки музики ще витерпіти можна, а от хореографія – то не для мене. Вчителька з хореографії каже, що я ведмідь. Коли я сказав їй, що вона жуйка на дротику, вона образилася, казала, що татові скаже (ніби тато іншої думки). Хіба я винен, що вона така ґумова? Хай стрибає собі з дівчатками, які саме для цього народилися.
А хлопцям треба чогось серйознішого. Наприклад, бокс чи футбол. У садку неможливе ні перше, ні друге. Коли до нас знову прийде мер (у мерів завжди багато грошей і дорогі машини) і ми будемо показувати йому концерт, я запропоную йому подарувати нам стадіон: коли ми граємо в футбол, виховательки не хочуть бігати на проїжджу частину за м’ячем, а нас не пускають.
Якось мій дід поїхав до родичів у село. Правда, тільки на день. Переймати відповідальність за мене довелося батькам. Вони в мене люди зайняті. Дід каже, що вони виховують дітей заочно. Я не знаю, що таке заочно, знаю тільки, що сьогодні мене забирає з дитсадка тато. Я про це вже розповідав виховательці разів зо тридцять. Десь удвічі менше няні. Навіть учительці хореографії та директорці похвалився, коли вона заходила до свого кабінету. Правда, я ледь не збив її з ніг, але сказати встиг.
Свої речі я склав найперший. Перевдягнувся, сходив про всяк випадок у туалет (можливо, тато захоче піти зі мною на спортмайданчик, так, як дід), ще раз глянув на себе в дзеркало й сів біля своєї шафки на лавку.
Почали з’являтися перші батьки.
– А по мене сьогодні мій тато прийде, – продовжував я.
– Ну і що? А по мене тато щодня приходить, – встромив малий Сашко свою білобрису голову мені під самісінькі очі (він у нас найменший, і тому всі мали б його не ображати, казала вихователька). Його рот здався мені щойно ще нахабнішим, а очі – надто синіми. Я не дав йому стусана.
– І по мене! – кричав хтось із-за спини.
– А по мене – мама! – пищала із сусідньої шафки Настя.
– А по мене – сестра, – пробасив Павло.
Мені чомусь стало шкода Павла. Я підійшов до нього, поплескав по плечу й навіть сказав, що він мій справжній друг.
Забрали вже всіх. Навіть Павла. Я не знаю, скільки пройшло часу. Мені ставало трохи холодно. Я човгав черевиками. Вихователька не сварила. Певно, не чула. (Зазвичай вона чує ледь не знадвору.) Я почав човгати ще голосніше. Зрозумів, що роблю неправильно, й перестав. Я відірвав із дверцят жуйку. Почав вивертати свій кашкетик. Вікно було сіре і сумне. Хмарки теж. Почало темніти. Вихователька сиділа в ігровій і щось писала. Я бачив її через прочинені двері. Вона щоразу поглядала на годинника й знову складала книжки в себе на столі.
Рипнули двері.
– Нарешті! – почулося з ігрової, і вихователька вийшла в гардероб.
– Ви ще не йдете? – сказала через напіввідчинені двері прибиральниця.
– Та от. Тато має забрати.
– А телефон маєте?
– Так, але він чомусь не працює.
– А хоч де живе, знає?
– Напевно, зараз доведеться везти додому і чекати біля будинку. Якщо ні, залишу в дверях записку і візьму малого до себе.
Я навіть не обурився, коли вона сказала «малий». Мені раптом чомусь стало погано. Щось стислося у животі. Не те щоб дуже боліло чи млоїло, а просто погано.
Я навіть не міг рухатися.
– Ще мені цього бракувало, – буркнула вихователька і дала чорну таблетку.