А далі Л. Гущин переходить до конкретних пропозицій: наголошує, що, «регулярно читаючи російську пресу, слухаючи радіо і переглядаючи телепередачі, дуже хочеться інколи запровадити якийсь... тест на шовінізм», і пропонує «запитувати, приміром, у розпал просторікувань щодо інтернаціоналізму, одвічно нам притаманного: “Київське телебачення переклало “Санта–Барбару” на українську мову. Ваша реакція?” І почувши розгублений сміх, обертатися і йти геть».
Переконаний, що й серед новітніх російських демократів мало хто витримав би навіть такий м’який тест. Не витримав його й сучасний російський «месія» О. Солженіцин, який, видаючи себе за «ледве не наполовину українця», заперечує навіть саме право України на незалежність. У своєму репортажі з Риму О. Пахльовська («Радіо «Свобода», 31.10.1994) навела оцінки італійських журналістів та політологів щодо відомого виступу О. Солженіцина в Державній думі Росії. Його імперсько–шовіністичну позицію вони прямо назвали «антиісторичною і агресивною», не вбачаючи «особливої різниці між Солженіциним і Жириновским». Схоже, що «загадковість» образу новоявленого російського «пророка» поступово розвіюється навіть в очах західних демократів, а натомість усе виразніше проступають огидні риси пересічного російського шовініста–імперіаліста...
«Я поважаю Солженіцина, — пише доктор філософії з Москви О. Ціпко (Если нация... — 1992), — але у нього, як у росіянина, не видно почуття відповідальності за долі народів, яким Росія перебила історичний хребет, насильницька примусила до життя та розвитку в рамках чужинецької культури. Як так можна! Спочатку насильно прив'язати до себе, а потім, виснаживши їхні життєві й культурні сили, відштовхнути від себе, полишити їх самих рятуватися в круговерті світової геополітики». Та якби ж то хоч так, а то ще й робить усе, аби втопити колишніх «братів» у тій круговерті (Лукінюк, 2000. — с. 118, 307–308), якщо не погодяться й далі визнавати верховенство Москви.
Намагання Москви будь–що — хай і «з чорного ходу», як зазначав згаданий М. Стуруа, — відтворити імперію не лише не минають, а, навпаки, посилюються. За таких обставин, на мою думку, варто б і Україні скоригувати свою «лінію», бо, як наголошував, здається, той же Досгоєвський, коли змінюються обставини, не міняти своїх переконань — просто злочинно. Численні «зазывалы» до відновлення колишнього СРСР, зокрема чільник першого дітища цих намагань — свіжоспеченого ССР — О. Лукашенко, закликають колишні «братні республіки» форсувати інтеграційні процеси, щоб об’єднаними зусиллями успішніше вирішувати наболілі проблеми.
Звичайно, спільно — легше, однак лише за умови, що процес об’єднання зусиль для розв’язання конкретних економічних проблем не підмінюватиметься відновленням перерваного процесу «злиття» у пам’ятному ще загальносоюзному бараці, роль капо у якому звично перебере на себе Росія. Тож коли вона так чи інакше «розв’яже» собі руки з чеченською проблемою, навряд чи Україні вдасться надовго зберегти проголошену цноту позаблоковості (та й негусті інвестиції в українську економіку, можливо, не в останню чергу спричинені зримою ненадійністю становища України, зумовленого практичною її незахищеністю — особливо після добровільного ядерного роззброєння, на тлі посилення агресивних зазіхань над усяку міру озброєної сусідки).
А тому, як мені здається, краще б невідкладно почати реалізацію конкретних заходів, спрямованих на майбутній вступ України до Північноатлантичного альянсу, що є чи не єдиною реальною можливістю убезпечити себе від втягування в іншу орбіту, до іншого військового альянсу (а якими б мали бути дії України, якби — не приведи Господи, — наша амбітна сусідка нараз довела свої стосунки з кимось із численних її сусідів чи навіть «суб'єктів федерації», як у Чечні, до стану збройного конфлікту, а ті — на війні, як на війні — наважилися б завдати удару по місцях базування російського Чорноморського флоту, себто по українській території, — важко навіть собі уявити!). Та якщо перебування в НАТО ще нікому з його членів не зашкодило, а багатьом, навпаки, ще й реально допомогло модернізувати свої збройні сили відповідно до сучасних вимог, то належність до Варшавського (фактично — Московського) пакту декому так вилізла боком (досить пригадати «виховні» військові заходи Москви супроти Угорщини чи колишньої Чехословаччини), що вони, як тільки ослабли «братні» обійми Москви, прожогом кинулися шукати захисту під північноатлантичною «парасолькою».
На ще одній особливості ставлення російської інтелігенції до українства наголошує Г. Федотов (1988. — т. IV. — с. 208): «Російська інтелігенція в минулому і тепер несе один гріх перед українським відродженням: вона його не помічала... Наше невігластво у всьому, що стосується минулого України, і тепер вражаюче. Звідси неминучі необережність і навіть брутальність у трактуванні нами українських питань, — надзвичайно небезпечні для майбутнього». Ось як потрактовує причини цього явища сучасний дослідник І. Лосєв (1999): «...протягом століть російська свідомість живилася у своїх уявленнях про Україну не реальними фактами, а своїми фантазіями на українську тему», до того ж покрученими узвичаєною «схильністю російської свідомості бачити Україну не такою, якою вона є, а такою, якою її хочеться бачити», що, на думку автора, зумовлене саме «невіглаством» та перманентною «упередженістю» свідомості росіян щодо всього українського.
Не менш небезпечною для налагодження взаємин між двома країнами є й незмінна, глибоко закорінена у свідомості росіян опозиційність до всього українського, непохитна апріорна впевненість у його безперечній «хибності», а звідси — непогамоване бажання будь–що переробити тих «хитрих» та «упертих» українців на свій лад...
Створюється враження, що ці хворобливі ревнощі росіян щодо їхніх «молодших» братів уже просто в них у крові. Навіть людина такої нелегкої, без перебільшення — трагічної, долі, як генерал Власов, котрий і сам скуштував принизливо–безправного життя в німецьких приймах, і той «виступав проти ідеї гарантування політичних свобод неросійським народам СРСР» (Гунчак, 1993). Атавізми колишнього старшобратства, звичайно, виявляються не лише щодо українців. Ось, приміром, як нервово відреагував популярний московський часопис на «прорумунську» спрямованість політики Президента Молдови М. Снєгура (Клаусов, 1996): «...Саме ця людина, котра повинна з кров'ю (? — М. Л.) відстоювати ідею молдавської державності, переконує молдаван, що вони — румуни... намагається перекувати спільноту “молдавський народ”, що історично утворилася, в дітей “матері Румунії”». І це роздратування цілком відповідає логіці метропольного мислення: жодній із колишніх колоній не вільно обирати собі «нового “старшого брата”», допоки існує «старий», а тим більше коли він сповнений намірів відновити російську імперію...
Це вже навіть не звичка — такою цілеспрямовано покрученою століттями формували саму російську ментальність щодо України і українців. Певно, ї. Драч мав–таки всі підстави у статті «Важкі уроки українства» (1993) дійти гіркого висновку, що «у Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації».
І справді, поки що не схоже, щоб у сусідки був інший інтерес: Росія й далі, як зазначає у своїй статті в «НЬЮ–ЙОРК ТАЙМС» директор програм міжнародного життя «Громадського російського телебачення» О. Пушков (1997), «докоряє США у підтримці України, її зухвалих національних позицій із численних питань безпеки» (виглядає так, начебто Україна зухвало зазіхає на російську територію). І докорами, звісно, не обмежується. Ось лише один приклад на доказ цього. «Схоже, довести неможливість створення Україною власного військового флоту... — це одне з основних завдань, поставлених російським військовим керівництвом та командуванням ЧФ від перших днів утворення незалежної Української держави... По суті, всі проминулі чотири роки йшла “неоголошена війна”, в якій використовувалися всі засоби від стеження спецслужб за українським флотом до тактики “випаленої землі”... В міру скорочення Чорноморського флоту такої “випаленої землі” ставало все більше... На ЧФ ображалися, коли їх називали окупантами, та картина, залишена після відплиття флоту (наводиться, зокрема, приклад розграбування гарнізону Мирний, де мешкали майже виключно сім’ї моряків того ж таки Чорноморського флоту. — М. Л.), — гірке свідчення того, що відходили зовсім не “стратегічні партнери”» (Алексеенко, 1995).