Обережно, тригери

* * *

Десь за милю від замку, на галявині в Екерському лісі, королева та гноми розклали багаття з сухого гілляччя і спалили в ньому пряжу та шерсть. Найнижчий гном порубав сокирою веретено, і його вони також кинули до вогню. З трісок повалив їдкий дим, від якого королева закашлялась, а повітря сповнилося стійким запахом старої магії.

Обвуглені рештки закопали під горобиною.

Ввечері вони були вже на узліссі і йшли розчищеною стежкою. За пагорбом виднілося село, в якому над кожною хатою з димаря валив дим.

— Що ж, — мовив гном-бородань. — Якщо ми підемо на захід, то доберемося до гір під кінець тижня, а через десять днів ви вже будете в своєму палаці у Кенселері.

— Ага, — підтакнула королева.

— Ваше весілля відбудеться з запізненням, але його справлять одразу по вашому поверненні, тож усе королівство святкуватиме і веселитиметься.

— Ага, — погодилася королева. Вона мовчки сиділа на моху під дубом і смакувала спокій, кожну його мить.

«Вибір є, — подумала вона, просидівши вже довгенько. — Вибір є завжди».

Вона зробила свій вибір.

Королева підвелася і вирушила вперед, а гноми пішли за нею.

— Ви ж розумієте, що ми йдемо на схід, правда? — запитав один із гномів.

— Ще й як розумію, — відповіла королева.

— Ну, якщо так, то добре, — сказав гном.

Полишивши позаду захід сонця і рідні краї, вони вчотирьох пішли на схід, назустріч пітьмі.

Відьмина ворожба

Чаклунка стара, наче древо морви,
У лігві жила серед сотень курантів,
Напасть продавала, самотня, у дранті,
І стишити море могла і шторми.

Старіших дерев я в житті не стрічав,
Зі стовбура кров час по краплі точив.
Щовересня ягоди з нього зривав —
Червоні, мов хвойди, брунатні, мов гнів.

Хвилини гойдалися у часомірах,
Йшли тихо, бриніли, гули в коліщатках.
Любила й боялась стара, бо губила
Те плем’я нестямне годин без остатку.

Вона продала мені шторм. Я гнівився.
Ненависть вулканом і сміхом зловісним
Лилась, блискавицю я бачив, чув пісню
Вітрів — божевільну, первісну.

Від відьми отримав три пригорщі лиха.
Найперша ворожій дитині згодилась,
Наступну жона моя варить з утіхи,
А третя чекає, бо ми помирились.

Погоду збувала стара морякам,
Шовковими вітер спиняла шнурами,
Шторми тамувала, щоб мирним життям
Жінки могли жити і спати ночами.

У скриньці землі заховала життя —
Маленькій і темній, як відьмине серце.
В тій скриньці лиш тиша і ще каяття,
І болю і мудрості повне цеберце.

(Дарма. Бо додому він не повернеться…)

Чаклунка стара, наче древо морви,
У лігві жила серед сотень курантів,
Напасть продавала, самотня, у дранті,
І стишити море могла і шторми.

На кладовищі Святого Орана

Як Святий Колумба зійшов на острів Айона

З ним висадився і його друг Оран.

Хоч і кажуть що Оран прибув раніше та чатував на

святого,

Я вірю, що прибули вони із Ірландії разом, та були один

одному наче брати.

Світловолосий, відважний Колумба і смуглолиций

Оран.

Він звався odran, що означало «видра» і був несхожим

на інших.

Разом зійшли вони на острів і мовили: «Збудуймо

каплицю».

Так робили усі святі, по прибутті. (Oran — служитель

сонця або вогню,

Чи від odhra, що значить — темноволосий.) Але їхня

    каплиця

щораз розсипалась.

І Колумба знайшов на це відповідь у нічнім

одкровенні —

Цій споруді потрібен Оран. У фундамент слід

покласти жертву.

Інші зазначили — це доктрина. Святі — Оран

і Колумба

Сперечалися про Небеса, як сперечаються тільки

    ірландці.

Правду давно всі забули, а пам’ятаємо ми лише те,

що вони скоїли

(Ви розпізнаєте їх по їхніх діяннях[57]): Святий Колумба

Поховав Орана

Живцем, глибоко в холодному ґрунті, та зверху насипав

землі.

57

Відсилка до Матвія 7:16: «Ви розпізнаєте їх по їхніх плодах».