Коли Тінь підійшов ближче, Кессі обернулась.
— Як тобі? — запитала вона, показавши йому свій альбом.
Це був гарний малюнок схилу, виконаний олівцем.
— Дуже гарно. Ти професійний художник?
— Любитель, — відповіла вона.
Тінь спілкувався з англійцями достатньо, щоб зрозуміти, що це означало одне з двох: або вона була любителем, або її роботи регулярно виставлялись в Національній галереї Лондона чи Тейт Модерні.
— Ти, мабуть, змерзла, — мовив він. — На тобі лише светр.
— Змерзла, — погодилась вона. — Але я звикла, що тут холодно, тому не переймаюсь. Як Оллі?
— Все ще нездужає, — відказав Тінь.
— Бідолаха, — сказала вона, поглядаючи то на малюнок, то на схил пагорба. — Хоча мені важко йому по-справжньому співчувати.
— Чому так? Він знудив тебе до смерті своїми цікавими фактами?
Вона засміялась, проте її сміх застряг десь у горлі.
— Тобі справді варто більше прислухатись до сільських чуток. Коли Оллі і Мойра познайомились, вони обоє зустрічались з іншими людьми.
— Я в курсі. Вони мені розповідали.
Тінь на мить замислився.
— Отже, раніше він зустрічався з тобою?
— Не він, а вона. Ми були разом ще з коледжу.
Виникла пауза. Кессі щось затушовувала, шкрябаючи олівцем по аркушу.
— Ти спробуєш мене поцілувати? — запитала вона.
— Я… Я, цей… — промимрив Тінь, а тоді сказав чесно: — Мені це не спадало на думку.
— Ну, — мовила Кессі і повернулась, усміхаючись, — то нехай, чорт забирай, спаде. Сам подумай: я тебе сюди запросила, і ти піднявся аж на Водів пагорб тільки щоб побачитися зі мною.
Вона повернулась до малюнка і продовжила працювати над пагорбом.
— Кажуть, на цьому пагорбі робились темні справи. Темні, непристойні справи. От і я думала зробити щось непристойне. З пожильцем Мойри.
— Це що, якийсь план помсти?
— Ніякий це не план. Просто ти мені подобаєшся. І навколо не залишилося нікого, кому я була б потрібна. Принаймні як жінка.
Останнього разу Тінь цілував жінку в Шотландії. Він подумав про неї і про те, на що вона зрештою перетворилася.
— Ти ж справжня, правда? — запитав Тінь. — Ну, тобто… справжня людина. Тобто…
Кессі відклала альбом з малюнком на валун і встала.
— Поцілуй і дізнаєшся, — відказала вона.
Тінь завагався. Вона зітхнула і поцілувала його.
На пагорбі було холодно, тож губи Кессі теж виявились холодними. У неї були дуже ніжні вуста. Коли їхні язики торкнулися, Тінь відсахнувся.
— Я ж тебе навіть не знаю, — сказав він.
Кессі захилила голову і поглянула йому в очі.
— Знаєш, — мовила вона, — останнім часом я мрію лише про те, щоб хтось подивився в мій бік і побачив мене справжню. Я була втратила надію, аж тут з’явився ти, містере Американцю, зі своїм смішним ім’ям. Один погляд, і я зрозуміла — ти мене побачив. А це єдине, що має значення.
Тінь тримав її в обіймах, і його пальці торкались м’якого светра.
— Скільки ти ще тут пробудеш? У нас? — запитала Кессі.
— Ще кілька днів. Поки Олівер не оговтається.
— Шкода. А ти не можеш залишитись тут назавжди?
— Вибач?
— Тобі немає за що вибачатися, добрий чоловіче. Бачиш он той прохід?
Тінь перевів погляд на схил пагорба, та не побачив, на що вона вказувала. Схил вкривало сплетіння бур’янів, низькорослих дерев і напіврозвалених стін сухої кладки. Вона вказала на те місце в малюнку, де серед купи кущів дроку на схилі пагорба була зображена темна, схожа на арочний прохід, фігура.
— Он там, глянь.
Він глянув ще раз і одразу ж побачив.
— Що це? — запитав Тінь.
— Ворота Пекла, — відповіла Кессі з пафосом.
— Ага.
Вона заусміхалась.
— Так їх тут називають. Здається, раніше це був римський храм чи щось навіть давніше. Проте це все, що залишилось. Раджу сходити подивитися, якщо тобі таке подобається. Хоча при детальнішому огляді він трохи розчаровує: по суті, це просто маленький прохід, який заглиблюється в пагорб. Я все чекаю, коли якісь археологи прийдуть, розкопають його і складуть список знахідок, але вони все не приходять.
Тінь розглядав її малюнок.
— А що ти знаєш про великих чорних собак? — запитав він.
— Ти про того пса з Шак-лейн?
Він кивнув.
— Кажуть, що раніше баргест[59] гуляв, де заманеться. Але тепер його можна побачити лише на Шак-лейн. Лікар Скателок якось розповідав мені, що це просто перекази, які передаються з покоління в покоління. Чарівні собаки — це все, що залишилося від Дикого Полювання, яке виникло з ідеї про мисливських вовків Одіна — Фрекі і Гері. Хоча, я думаю, цей образ навіть старіший. Він існує ще з часів печер, друїдів. Образ істоти, яка скрадається у пітьмі, куди не проникає світло вогню, і чекає, щоб роздерти тебе на шматки, якщо ти відійдеш надто далеко.
59
Міфічна істота з англійського фольклору, яка має вигляд собаки з величезними кігтями та іклами.