Я подивився услід від’їжджаючій санітарній машині і спробував уявити район, де живе чоловік, подібний метрдотелю, — Квінс, або Бруклін, або, можливо, навіть Рей, або Мамаронек. Спробував уявити, як могла б виглядати його власна їдальня, які картини могли б висіти на стінах. Мені забракло уяви, але виявилося, що з певною фантазією я міг уявити його спальню, хоча ділив він її з якоюсь там жінкою чи ні, не знаю. Я бачив, як перед самим світанком, коли у чорному небесному склепінні висить місяць подібно оку мерця з однією опалою повікою, Гай лежить із розплющеними очима, але зовсім непорушно; я міг уявити, як він лежить там і наслуховує безперервну й монотонну гавкотню сусідського собаки, що триває і триває, аж доки звук стає схожий на срібний цвях, що простромлює кожну клітину його мозку. Я уявив, як він лежить біля умурованої у стіну шафи, заповненої смокінгами в пластикових мішках із хімчистки. Я бачив, як вони висять там подібно страченим злодіям. Цікаво, чи хоч дружина у нього була? Коли так, то чи він убив її перед виходом на роботу? Я подумав про краплю на його сорочці і вирішив, що це цілком вірогідно. Я також думав про собаку сусіди, який не міг заткнутися. І про сімейство сусіди.
Але головним чином я думав власне про Гая, який безсонно пролежував усі ті самі ночі, коли безсонним лежав і я, слухаючи гавкіт сусідського собаки за стіною або десь на вулиці, в той час як я слухав сирени й гуркіт вантажівок, що прямували до осередку міста. Я уявляв, як він лежить там і вдивляється у відблиски місяця стелі. Згадав про той крик — Іііііііііі!.. — , що накопичувався у його голові, подібно газу в закритій кімнаті.
— Іііііі!.. — сказав я, тільки щоб послухати, як воно звучало. Я кинув пачку «Мальборо» у стічний жолоб і, сидячи там, на бордюрі, почав затято чавити її ногою. — Ііііііііііі!.. Ііііііііііііі!.. Ііііііііііііі!..
Один із поліцаїв, що стояв за турнікетом, озирнувся у мій бік.
— Гей, старий, чи не перестав би ти надокучати, мов чиряк у гузні? — кинув він звідти. — Ми маємо тут халепу на карку, розумієш?
Звісно, що маєте, думав я. А хто ні? Усі ми її маємо.
Хоча я нічого не відповів, але топтати пачку сигарет перестав — так чи інакше, вона вже була доволі-таки розтрощена — і завивати припинив. Проте виття те дзвеніло у моїх вухах і далі. Чому б і ні? У ньому стільки ж глузду, як і у чому завгодно.
Ііііііііііііі!..
Ііііііііііііі!..
Іііііііііііі!..