У залі витали чудові запахи, як і у більшості ресторацій від часу, коли заборонили палити всередині, — пахло квітами і вином, свіжою кавою, шоколадом і печивом — але що найбільш виразно ятрило мої ніздрі, так то — лосось. Як зараз пам’ятаю, що пахло дуже смачно, і я подумав, чи не замовити пару шматочків. Я також подумав, що коли зможу їсти на зустрічі, подібній цій, то, мабуть, зможу їсти де завгодно.
— У мене тут є декілька бланків, що дозволять як вам, так і пані Девіс залишатися матеріально мобільними і при цьому впевненими, що жодне із вас не буде мати несправедливого доступу до фондів, які ви обоє такими непосильними зусиллями змогли заощадити, — сказав Гумбольдт. — У мене на руках також попередні виклики до суду, на яких мають стояти ваші підписи, і бланки, що дозволять нам поміщати ваші облігації й дивіденди на умовно-депозитний рахунок, доки ваша теперішня ситуація буде улагоджена судом.
Я відкрив рота, щоб сказати йому, що не маю наміру будь-що підписувати, і навіть якщо це означатиме, що зустріч буде закінчена, — то й нехай буде так, але я ледь спромігся на єдине слово. Перш ніж я продовжив, мене обірвав метрдотель. Він одночасно кричав і говорив, і я спробував зазначити, що вервечка звуків і-і-і-і, нанизаних разом, не може в дійсності передати якість того звуку. Скидалося, начебто у нього був повний живіт пари, а в його горлі застряв свисток чайника.
— Той собака… — Іііііііііі… Скільки разів я казав тобі про того собаку… — Ііііііііііі!… За весь той час я очей не склепив… — Ііііііііііііі!… Та пуцька говорить, щоб я чиконув твою пику… — Ііііііішш!… Як ти мене задрочив!… — Іііііііііііііі!… І тепер ти привів сюди того пса… — Іііііііііііііі!
У залі відразу запала тиша; звичайно ж, відвідувачі у подиві припиняли їсти або обривали свої бесіди і зводили очі на тонку, бліду, одягнену в чорне постать, яка мов на довгих лелечих ногах скакала через усю залу, витягнувши голову. Від нормального положення краватка-метелик метрдотеля перевернулася на повних дев’яносто градусів так, що тепер нагадувала стрілки годинника, що вказують шосту годину. У міру того як він, злегка перегнувшись у попереку, просувався, а його руки були затиснуті за спиною, він нагадав мені малюнок у хрестоматії з англійської літератури для шостого класу, що зображував шкільного вчителя-невдаху Ічабода Цибаня, героя твору Вашингтона Ірвінга.
Його погляд був спрямований не на кого-небудь, а на мене, і наближався він до мене. Я вирячився на нього, почуваючи себе майже загіпнотизованим — це було наче в тому сні, де ти виявляєш, що не підготувався до іспиту, який маєш здавати, або ти прийшов до Білого дому на звану вечерю у твою честь голісіньким — і я, можливо, так би й закляк, коли б не поворухнувся Гумбольдт.
Я почув, як його стілець відсунувся назад, і звів погляд на нього. Той зневажливо підводився, тримаючи в одній руці серветку. Виглядав він здивованим, але заодно і розлютованим. Я раптово зрозумів дві речі: те, що він фактично був п’яний, добряче напідпитку, і те, що він сприйняв це як ославлення і його гостинности, і його компетентности. Зрештою, він вибрав ресторацію, і ось, маєш, — у церемоніймейстера клепка випала.
— Іііііііііііііі!… Я тобі покажу! Це буде тобі останнім уроком…
— О боже, він напудив у штани, — пробурмотіла жінка за сусіднім столом. Вона мовила це тихим голосом, але цілком розбірливим у тиші, оскільки метрдотель якраз утягував у легені свіжу порцію повітря, яке мав викричати, і я побачив, що вона мала рацію. Матня штанів сухорлявого чоловіка геть промокла.
— Гей ти, ідіоте, — сказав Гумбольдт, повертаючись до нього, і ліва рука метрдотеля вихопилася із-за спини. Стискала вона найбільший різницький ніж, якого я будь-коли бачив. Ніж був, мабуть, зо два фути завдовжки, гострий кінчик леза якого був злегка загнутий, подібно абордажній шаблі зі старої піратської кінострічки.
— Стережись! — гукнув я Гумбольдту, і худорлявий чоловік, за одним із столів під стіною, в окулярах без оправи заверещав так, що на обрус перед ним із його повного рота водограєм коричневих фрагментів сипонула не-пережована їжа.
Здавалося, Гумбольдт не чув ні мого крику, ні лементу того іншого чоловіка. Він погрозливо супився на метрдотеля.
— Якщо ти гадаєш, що я покажуся тут ще коли-небудь, якщо отак ви тут… — почав Гумбольдт.
— Ііііііііііііі!.. Ііііііііііііі!.. — верещав метрдотель, і ножака розчахнула повітря. Розлігся шелест, ніби хтось пошепки проронив коротке речення. Крапкою став звук леза, що занурилося у праву щоку Вільяма Гумбольдта. З рани нестримним фонтаном малюсіньких крапельок бризнула кров. Віяловидним узором вони прикрасили обрус, і я ясно бачив (я ніколи не забуду цього), як одна яскраво-червона крапелька упала у мою склянку з водою і потім рожевою ниточкою, подібно витягнутому хвосту комети, пірнула на дно. Це нагадувало кривавого пуголовка.
Щока Гумбольдта розчахнулася, відкриваючи зуби, і коли він схопився рукою за зяючу рану, я помітив на плечі його темно-сірого строю щось рожево-біле. І тільки опісля, коли уся ота катавасія закінчилась, я зрозумів, що то, мабуть, було його вухо.
— Скажи це своїм власним вухам! — несамовито кричав метрдотель стікаючому кров’ю правнику Діани, що стояв із прикипілою до щоки одною рукою. Якби не кров, що цибеніла по руці і поміж його пальців, Гумбольдт виглядав таємниче, подібно Джекові Бенні[5], що вдається до свого відомо-го трюку задумливості. — Передай це своїм ненависним друзям-патякам із вулиці… ти мерзенний… Іііііііііііііі!… СОБАКОЛЮБ!
Тепер зарепетували інші люди, головним чином через те, що побачили кров. Гумбольдт був тілистим чоловіком і кровоточив мов недорізаний кнур. Мені чутно було, як кров плюскотіла на підлогу, подібно воді із прорваної труби, і перед його білої сорочки став тепер червоним. Його краватка, що була червона сама по собі, тепер стала чорною.
— Стіве! — гукнула Діана. — Стівене!
За нею і трохи ліворуч від неї обідали чоловік і жінка. Тепер чоловік — років тридцяти і вродливий настільки, наскільки був колись Джордж Гамільтон, — зірвався на рівні і чкурнув до виходу з ресторації.
— Трою, не втікай безмене! — заверещала його приятелька, але Троєві вже було не до оглядання. Здалося, що він геть начисто забув про бібліотечну книгу, яку, як передбачалося, мав повернути, або, можливо, про те, як він обіцяв навоскувати автомобіль своєї пасії.
Чи зала була паралізована, — я фактично не можу сказати, хоча, здається, встиг побачити багацько і запам’ятати усе те, що викликало той параліч. Залементували й інші, і більше людей посхоплювалося. Декілька столів перевернулося. По підлозі розсипалися уламки кришталю й порцеляни. Я помітив, як один чоловік, тримаючи свою чарівну компаньйонку рукою за талію, поспіхом мотнув позаду метрдотеля; її рука вчепилася в його плече, мов пазур.
На мить наші погляди зустрілися, її очі були настільки ж порожні, як очі мармурового грецького погруддя. Її обличчя було бліде, мов у мерця чи як у переляканої відьми.
Усі ці події увібралися, можливо, в десять секунд або, можливо, у двадцять. Я згадую ще й серію світлин або кінокадрів, розкиданих у просторі часу. Для мене час припинив свій відлік у ту мить, коли метрдотель вихопив руку з-за своєї спини і я побачив ніж різника. Протягом того часу чоловік у смокінгу продовжував вивергати безладдя слів своєю характерною метрдотельською мовою, яку моя колишня приятелька назвала хрюкавицею. Частина того була справді на іноземній мові, частина — була на англійській, але без будь-якого змісту, й ця частина вражала… майже врізалася в пам’ять. Чи ви коли читали довге плутане твердження Датча Шульца[6] на смертельному одрі? Це було схоже на те. Більшість з того я не можу згадати. Мені здається, що я згадую лиш те, чого ніколи не в змозі забути.