Гумбольдт поточився назад, усе ще тримаючи свою розпанахану щоку. Його стілець трапив йому під коліна, і він важко хляпнувся на сидіння. Зараз він нагадує чоловіка, якому тільки-но повідомили, що він позбавлений спадщини, подумав я. Він почав повертатися у наш з Діаною бік, його очі були широко відкриті й осоловілі. У мене стало часу побачити, що із них бризнули сльози, і тоді метрдотель обхопив руків’я різницького ножа обома руками і всадив його в саму маківку голови Гумбольдта. Розлігся такий звук, ніби по копиці рушників лупонули ціпком. — Буц! — вирвалося у Гумбольдта. Я упевнений на усі сто, що саме стало його останнім словом на планеті Земля — «буц». Тоді його заплакані очі викотилися білками, і він плюхнувся на свою тарілку, змітаючи помахом безвільної руки зі столу на підлогу свої чарки і склянки. Після всього того, що трапилося, тепер не якийсь там нікчемний пучок, а кожна волосина метрдотеля стала сторч на потилиці, — він висмикнув довгого ножа із голови правника. Кров якимсь вертикальним фонтаном бризнула із проломленого черепа і залила весь перед Діаниної сукні. Долонями вгору вона підняла свої руки до рівня плечей, але цього разу це сталося не від дражливості, а від жаху. Вона заверещала, а потім стала ляскати себе закривавленими руками по вилицях, по очах, по чолі. Метрдотель не звертав на неї ніякої уваги. Замість цього він звернувся до мене.
— Той ваш собака, — сказав він, говорячи майже розмовним тоном. Він не проявляв ніякого інтересу, ба навіть пропускав мимо вух лемент переляканих людей, що за його спиною панічно бігли до дверей. У нього дуже великі, дуже темні очі. Вони знову здалися мені карими, але видавалося, що навколо райдужних оболонок пливли чорні кола. — Той ваш собака — страшенна гидота. Усі радіоприймачі Коні-Айленду не перегавкають того собаку, чуєш, мерзотнику.
У мене в руці опинилася парасолька, не можу згадати, коли я схопив її. Гадаю, що це сталося, вірогідно, у той час, коли Гумбольдт стояв приголомшений усвідомленням того, що його рот став на вісім дюймів з гаком ширшим, але точно не можу згадати. Я пам’ятаю чоловіка, що нагадував Джорджа Гамільтона. який рвонув до дверей, і я знаю, що його звали Троєм, бо так його кликала приятелька, але я не можу згадати, коли я підхопив парасольку, куплену в крамниці валіз. Вона просто опинилася у моїй руці, хоча знизу від мого кулака ще теліпався цінник, і коли метрдотель нагнувся вперед, начебто відбиваючи уклін, і замахнувся на мене ножем, як на мою думку, з наміром різонути мене по горлу, я розмашисто тріснув тою парасолькою його по зап’ястю, як у старовину вчитель лускав неслухняного учня своєю горіховою указкою.
— Уп! — хрюкнув метрдотель, оскільки його рука різко смикнулася униз і лезо, призначене для мого горла, замість цього застрягло в столі, проткнувши змоклий рожевуватий обрус. Проте ножа він не випустив, а висмикнув його назад. Якби я знову спробував поцілити його по руці з ножем, то, певно, промазав би, тому й не спробував. Я розмахнувся і торохнув його по обличчю — настільки чудово хряснув, настільки це можна було зробити парасолькою. Після удару парасолька розкрилася, ніби у кульмінації фарсу.
Хоча смішним це мені не здалося. Купол парасольки закрив його від мене цілком, він поточився назад, і його вільна рука майнула до того місця, де я уразив його, і мені не подобалося те, що мені не було його видно. Фактично це жахало мене, хоча я був переляканий і без того.
Я схопив зап’ястя Діани і смикнув, щоб звести її на ноги. Вона зіп’ялася без єдиного слова, зробила крок у мій бік, потім спіткнулася на своїх високих підборах і незграбно впала мені на руки. Я відчував притиснуті до мене груди і вогку, теплу клейкість на них.
— Ііііі! Ти шморгун! — кричав метрдотель, або, можливо, він назвав мене «шмаркуном». Я знаю, що це, мабуть, не має значення, й усе ж часто мені здається, що таки має. Пізньої ночі мене часом відвідують як дрібні питання, так і значні. — Ти виродок-шморгунець! Усі ці радіо! Смачна ромова баба! Отуди твого кузена Брусі! І тебе теж туди!
Обминаючи стіл, він кинувся до нас (простір позад нього тепер був цілком порожній, вільний і нагадував салон кінопавільйону після мордобою. Звісившись одним кінцем з протилежного боку столу, моя відкрита парасолька все ще лежала на столі, й метрдотель зачепився за неї стегном. Вона впала йому під ноги, і доки він відбуцував її убік, я поставив Діану на ноги і потяг до дальнього кінця зали. Парадні двері не йшли в рахунок; у будь-якому випадку були занадто далеко, але навіть якщо ми змогли б дістатися туди, вони все ще були запруджені переляканими галасливими людьми. Якби він хотів убити мене, — або нас обох, — йому було б просто наздогнати й пошаткувати нас на капусту.
— Блошиці! Блошиці смердючі!.. Ііііііііііііі!.. Так і треба вашому собаці, ага? Так і треба вашому гавкотливому псові!
— Зупини його! — кричала Діана. — Господи Ісусе, він збирається повбивати нас усіх, зупини його, прошу!
— Згною, мерз-о-о-ота! — Тепер уже ближче. Сумніву немає, що парасолька не могла затримати його на довгий час. — Згною тебе і всіх твоїх давалок!
У маленькому алькові я помітив троє дверей: двоє з них були розташовані рівнолегло і тут же висів телефон-автомат. Чоловічий і жіночий туалети. Не піде. Навіть якщо то окремі туалети із защіпками на дверях, все одно — не годиться. Такий гевал, що позад нас, без клопоту садоне у ті двері так, що тільки тріски полетять, і нам не буде куди подітися.
Я потяг її до дверей і прошмигнув крізь них у світ чистих зелених кахлів, яскравого флуоресцентного світла, сяючого хрому і чманячих пахощів їжі. Запах лосося домінував. Гумбольдгові так і не випала нагода запитати про фірмове блюдо, але мені здавалося, що яким було принаймні одне з них, я вгадав.
Балансуючи завантаженою тацею на долоні однієї руки, там стояв кельнер із роззявленим ротом і широко розплющеними очима. Він нагадував Дурника Гімпеля з оповідання Айзека Зінгера.
— Якого… — почав він, та я штурхонув його вбік. Таця полетіла шкереберть, тарілки, келихи і скляний посуд хряснулися об стіну.
— Гей! — заревів інший. — Хлопець-гора у білому халаті й білому кухарському ковпакові, що скидався на хмару на голові. На шиї у нього була пов’язана червона хустка, а в одній руці він тримав ополоник, із якого скапував коричневий соус. — Гей, ви не можете вриватися сюди отаким-от макаром!
— Нам треба втекти, — захекано кинув я. — Він — божевільний. Він…
Мені спало на думку, як пояснити без пояснення, і я на мить приклав
руку до мокрющої сукні на персах Діани. То був останній раз, коли я торкався до неї інтимно, і не пам’ятаю, чи було те відчуття приємним, чи — ні. Я виставив перед кухарем свою руку, показуючи йому долоню, із якої аж скапувала кров Гумбольдта.
— Господи, помилуй, — сказав він. — Туди. Тамечки ззаду.
У ту ж мить двері, крізь які ми увірвались, відчинилися знову, і крізь них увалився метрдотель, очі дикі, волосся стирчить у всі боки, як голки у їжака, який згорнувся у м’ячик. Він розглянувся навколо, побачив кельнера, не зацікавився, побачив мене і кинувся до мене.
Я знову рвонув, тягнучи за собою Діану, наосліп відштовхуючи величезну м’якочеревну тушу кухаря. Ми проскочили повз нього, перед Діаниної сукні ковзнув по його халату, лишаючи кривавий слід. Я помітив, що він не рушив слідом за нами, замість цього став повертатися до метрдотеля і хотів попередити його, хотів сказати йому, що з його затії нічого доброго не вийде, то була найгірша ідея у світі і, мабуть, була останньою, яка спала йому на думку, але часу бракувало.
— Гей! — крикнув кухар. — Гей, Гаю, ти що твориш? — Він вимовив ім’я метрдотеля так, як це роблять французи, і воно зримувалося з хаю, потім узагалі не проронив ані слова. Почувся глухий удар, що змусив мене пригадати звук, із яким ніж занурився у череп Гумбольдта, і потім кухар закричав. Крик супроводжувався якимось бульканням. За ним щось важке і мокре хляпнулось на підлогу, той звук і зараз часто вчувається мені уві сні. Я не знаю, що то було, та й не хочу знати.