––––––––––––—
Машина натужно вповзла на болотисту кам’янисту дорогу. Фари раптово вирвали з пітьми два дерев’яні бараки, криті бляхою, спершу по один бік шляху, потім по другий. Біля другого бараку, праворуч, бовваніла крізь туманець вежа, складена з грубих колод. З її вершка тягнувся металевий трос, у місці кріплення невидимий, але в міру свого спуску він зблискував у світлі фар, аж поки пропадав за придорожнім косогором. Машина сповільнила хід і спинилася за кілька метрів од бараків. Чоловік, який вийшов з неї, з правого боку од водія, довго порався з дверцятами. Ступивши на землю, він випростав свою постать гіганта і заточився. Стояв, розставивши ноги, в затінку біля машини, розбитий утомою, і, здавалося, дослухався, як скидає оберти мотор. Потім рушив у бік косогору і ступив у світляний конус фар. На гребені схилу він спинився, і видно було, як маячить проти неба його величезна спина. За хвилину чоловік вернувся назад. Над приладовою дошкою блищало усміхнене чорне обличчя водія. Чоловік подав знак, і водій заглушив двигун. Одразу над шляхом і над лісом запала мертва тиша. Стало чути плюскіт води. Чоловік дивився вниз на річку — її присутність видавало тільки ряботіння темряви, змережаної блискучою лускою. А от густіший, тужавіший морок удалині на тому боці означав не що інше як берег. Придивившись пильніше, чоловік помітив на тому непорушному березі жовтий вогник, мов далекий ліхтар. Велет обернувся до машини і кивнув головою. Водій вимкнув фари, засвітив знову, потім почав мигтіти ними рівномірно. Чоловік з’явився на косогорі, зник і з кожною своєю появою робився більшим і масивнішим.
Зненацька з протилежного берега річки ліхтар у незримій руці піднявся кілька разів у повітря. Після останнього помаху сигнальника водій вимкнув фари остаточно. Машина і чоловік зникли в пітьмі. Фари згасли, і річка стала майже видимою, коли не сама річка, то принаймні деякі з її довгих плинних біцепсів, які вигравали час від часу. Обабіч дороги чорніли проти неба масиви лісу, підступаючи, здавалося, зовсім близько. Дрібний дощик годину тому змочив кам’яну дорогу, і тепер у вогкому повітрі ще витала мряка, сковуючи тишею й заціпенінням цю простору галявину посеред незайманого лісу. На чорних небесах ряхтіли туманні зорі. На другому березі забряжчали ланцюги, глухо зашуль-потіла вода. Трос над бараком праворуч од чоловіка — той усе ще чекав — напнувся. Звідти почав долинати натужний скрип і водночас од річки озвався шум краяної води, протяглий і неголосний. Скрип лунав тепер рівномірно, шум води посилився і став зовсім чіткий, а ліхтар виростав на очах. Уже ясно видно було його жовтавий ореол. Ореол помалу розповзався і знову звужувався, ліхтар блищав крізь туман і вже освітлював над собою і коло себе якийсь квадратний навіс із сухого пальмового листя, зведений на чотирьох бамбучинах. Цей грубий навіс повільно наближався до берега, і навколо нього метушилися якісь невиразні тіні. Коли він доплив до середини річки, стало добре видно у жовтому світлі три маленькі постаті голих до пояса чоловіків, мабуть, чорношкірих, у конусоподібних капелюхах. Стояли вони нерухомо на розставлених ногах, ледь похилившись, аби врівноважити могутню силу течії, невидимі води атакували борт великого грубого плоту, який випірнув з нічної ріки останнім. Коли порон наблизився ще, за навісом, ближче до корми, чоловік угледів двох рослявих негрів, теж у солом’яних брилях і в самих штанях з домотканого полотна. Стоячи поруч на кормі плоту, вони щосили налягали на жердини, так що ті поринали поволі в воду, причому негри схилялися над водою так низько, аж поки можна було втримати рівновагу. Троє нерухомих і мовчазних мулатів попереду тільки стежили, як наближається берег, але очей на того, хто їх чекав, не підіймали. Порон зненацька тицьнувся в бік дебаркадера, від удару дебаркадер осів у воду, а ліхтар заблимав, ще не встигнувши освітити його обрисів. Росляві негри знерухоміли, піднявши вгору руки і вчепившись у кінці ледь занурених жердин, але їхні м’язи були ще напружені й дрижали тим дрожем, що, здавалося, передавався їм од води та її напору. Решта перевізників накинули ланцюги на кнехти дебаркадера, скочили на поміст і відкинули масивний трап, який ліг похилою площиною на передню частину плота. Чоловік вернувся в машину і сидів там, поки водій запускав двигун. Машина виповзла на косогір, задерла носа до неба, потім похилила його до річки й почала спуск. Спускалася на гальмах, іноді ковзала по болоту, спинялася й знову рушала. В’їхала на дебаркадер, дошки тільки гупали й підскакували, доїхала аж до його краю, з мовчазними мулатами обабіч, і тихенько скотилася на пліт. А пліт, щойно його торкнулися колеса, пірнув носом у воду і майже одразу піднявся вгору, щоб прийняти всю вагу автомобіля. Відтак водій подав машину назад, до квадратного навісу з висячим ліхтарем. Мулати, не гаючись, відкинули похилий трап на дебаркадер і одним махом зіскочили на порон, одштовхуючи воднораз його від болотистого берега. Річка вигнулася аркою під плотом і понесла його на своїй гладіні. Пліт тихо заковзав на кінці довгої залізної тички на сталевому тросі, і цей трос тягся тепер аж до неба. Здоровили негри могли тепер відпочити й повитягали свої жердини з води. Чоловік і водій повиходили з машини й поставали нерухомо на палубі порону, лицем проти течії. За весь той час, як відчалили від берега, ніхто не пустив пари з уст, усі мовчки позавмирали на своїх місцях, тільки один з рослявих нефів скручував з цупкого паперу самокрутку. Чоловік оглядав каньйон, пробитий рікою на своєму шляху сюди з бразільської сельви. Завширшки кількасот метрів у цих місцях, ріка вергала свої каламутні шовковисті води в борт порона, відтак, обтікаючи його з двох боків, знову зливалася в один могутній потік, щоб тихо нестися крізь темний ліс назустріч морю й ночі. В повітрі ширяв затхлий дух від води або від пористого, як губка, неба. Чути було важке бухкання води об порон і з обох берегів долинав уривчастий крекіт ропух або якісь чудні пташині крики. Велетень підступив до водія. Той, маленький і миршавий, спирався на бамбукову підпору, встромивши руки в кишені комбінезону, колись голубого, а нині припорошеного червоним пилом — за день їм довелося добре його наковтатися. На його зморшкуватому, дарма що молодому, обличчі грала усмішка, він дивився й не бачив, як у вогкому небі й далі пливли скупі зорі. Пташині крики лунали все голосніше, повітря розітнув якийсь екзотичний щебет, і майже одразу по тому заскрипів трос. Велетні негри повстромлювали в воду жердини і жестами сліпців силкувалися намацати дно. Чоловік обернувся до недавно покинутого протилежного берега. Його вже поглинули пітьма і води, нестримні й дикі, як увесь цей лісовий материк, що тягся на тисячі кілометрів. Жменька навігаторів на цій неприборканій річці, здавалося, загубилася між близьким океаном та лісовим масивом. Коли пліт тицьнувся в новий дебаркадер, було таке враження, ніби вони, з обірваними швартовими, висадилися в пітьмі на острові після багатоденної моторошної плавби. На березі почувся гомін людей. Водій заплатив перевізникам, і ті по-португальському бажали щасливої дороги від’їжджаючим, їхні голоси лунали в густій пітьмі напрочуд весело.