Незважаючи на те, що з рідні Лейла мала тільки маму, у садочок вона не ходила, мама завжди всюди брала її із собою, навіть на роботу. Лейла думала, це через те, що вони часто переїжджали з місця на місце і не мали змоги заздалегідь і надовго потрапити до дитсадка. А ще, може, тому, що мама її дуже любить і не хоче з нею розлучатися. Але справжня причина відкрилася дівчинці відразу, як, зав’язавши бантики і взявши до рук величезний портфель, вона притюпала до сільської школи й сіла поруч із п’ятнадцятьма місцевими дітлахами.
Діти тут були різні, – і кучеряві, і гладко зачесані, і худенькі, миршавенькі, як скупані кошенята, і рожеві пухкенькі, як молочні поросята, – але всі, як на підбір, мали волосся русявого спектру, від солом’яного до горіхового. І очі в усіх були різними, від сірого до медово-коричневого, але жодний не глипав на цей світ двома вуглинами, як Лейла.
Першого ж навчального дня Лейла знайшла у портфелі дохлого пацюка. Другого дня її стілець намазали багнюкою. Третього на перерві викинули її зошити у вікно. Четвертого, коли після уроків за ворітьми школи її почали дражнити «чорномазою», а вона, не витерпівши, зарюмсана і розлючена, запитала, як гавкнула, чим же вони кращі за неї, їй гаркнули у відповідь: «Ми – не цигани!»
Прийшовши додому, Лейла вперше виплакалася в матері на руках і запитала, хто такі цигани. Мама – білява голубоока мама – тоді зблідла.
– Чому ти питаєш? – стривожилася вона.
– Мене в школі б’ють за те, що я циганка, – відповіла розгублена дівчинка. – А я навіть не знаю, хто вони такі!
Мати після цих слів помітно заспокоїлася й відказала:
– Цигани – це така національність.
– То я ж не можу бути циганкою, бо я – українка! – радісно вигукнула Лейла. – Так же, мам?
Мати тоді пригорнула доню до себе й відповіла:
– Так їм і кажи…
Забрівши у двір після важких пологів, – перших пологів, які їй довелося приймати самій, – Лейла оминула хату й пішла до сараю, де збоку ліпилася маленька прибудова, що служила літньою кухнею. Запалила конфорку на роздовбаній газовій плиті й сиділа в напівтемряві, у холоді й тісноті. Тут було моторошно й зимно, але таки краще, ніж деінде. Бодай у цьому місці Лейла могла бути впевнена, що в мороці й холоді вона не буде зайвою, тут на неї ніхто не гляне скоса, звідси її ніхто не прожене.
Їй страшенно хотілося напитись і відключитись, але, як на те, її стратегічні запаси були заховані в хаті. Може, це й на краще: завтра мамка повернеться, і як занюхає в неї перегар, то буде «торба». Тому залишалося одне: намерзнутися й відключитися.
Коли вона вже добряче задубіла, а в спальні згасли вікна, Лейла вибралася зі свого сховку, дочовгала до хати й завалилася на кухонному дивані в чому була. Забуття довго чекати не довелося.
На ранок тіло не слухалося й ломило, як у зіпсованого Буратіно. Не хотілося нічого: ні їсти, ні пити, ні жити. Лише валятися отак на цьому старому дивані до скону. Але вставати треба було без жодних виправдань: мамка цього безладу не подарує.
Лейла попленталася до столу, згребла брудний посуд у велику миску й поставила на плиту чайник. Ззаду тихо підійшов Шрам і підозріло люб’язно чмокнув її в потилицю.
– Що ти хочеш? – без зайвого самообману запитала вона.
Шрам розплився в солодкавій посмішці.
– З минулим тебе днем народження! – промуркотів він.
– О-о! – тільки й спромоглася видушити із себе Лейла. Невже він хоч із нагоди її свята вирішив побалувати Лейлу своєю люб’язністю?
– Там учора друзяки приходили, – продовжив Шрам, – також хотіли привітати. Шкодували, що тебе нема. – Знов улеслива посмішка. – Я сказав, щоб сьогодні приходили.
Лейла випустила з рук брудну банку, і та з дзенькотом покотилася до стіни. Отак із дзенькотом загула під три чорти Лейлина коротка ілюзія щодо Шрама і надія хоч трохи вилежатися. Тепер доведеться поїти, годувати й розважати Шрамову братію. Сперечатися Лейла просто не мала сил. Вона тільки пильно глянула на Шрама й важко зітхнула.
– Не хвилюйся, я допоможу, – неначе вжалений тим поглядом, стрепенувся Шрам. – Я тут приберу, а ти зготуєш якусь закуску. Окей?