Дядя Боря знову закурив, відійшовши подалі від машини. Міла стояла біля «Ниви», дивилася на маля в себе на руках і молилася, щоб сон був міцним і тривалим, бо розраховувати на швидке повернення їхніх мам не доводилося.
Хвилин через двадцять дитя почало ворушитися. Міла, яка все ще стояла біля машини і тримала його на руках, спробувала погойдати, але це помогло ненадовго – маля почало скиглити.
– Ну-ну, манюню, потерпи трохи, мама зараз прийде! – умовляла Міла чи то дитину, чи то себе саму. Маля тим часом заходилося кричати.
Дядя Боря скоротив дистанцію між ними.
– Може, вони залишили десь пустушку? – запитав він, відкрив багажник і швидко почав переривати пакунки. Але в купі абияк спакованих лахів він не зміг знайти нічого дитячого, крім старих кофтинок і кількох памперсів. Глянувши на Мілу, яка щосили теліпала дитину й мало не плакала над нею, дядя Боря забрав із машини документи, наказав Мілі нікуди не відходити і десь зник.
Маля плакало все голосніше. Уже навіть не плакало, а верещало щодуху. Перехожі з найближчого тротуару почали оглядатися й перешіптуватися. А мамки все не поверталися.
Ніколи ще в Міли не було такого відчуття приреченості, як зараз, коли вона стояла сама посеред чужого міста, біля чужої машини, тримаючи на руках чужу дитину, яка все плакала і плакала, перекриваючи всі інші довколишні звуки. Так, зараз і дитина ця була чужа для неї, і сама собі вона була чужа, бо не уявляла, що тепер робити.
Коли дитя аж посиніло від надривного плачу, повернулися Надя з Полею – веселі, просвітлені, з пакетами в руках. Почувши дитячий лемент, Надя швиденько всадовила Полю до машини й поклала їй на руки немовля, попередньо розкутавши ковдру. Стало тихо. Міла присіла біля машини і з полегшенням поклала голову на коліна. Та не встигла вона як слід вдихнути, коли почула над собою невдоволений мамин голос:
– І що ти собі думала? Як можна було довести дитину до такого? Ще пуп вилізе, і хто в цьому буде винен?
– Та я ж нічого не робила! Я тільки намагалася заколисати, коли дитя вже почало кричати!
– Усе одно не краще! – продовжувала сваритися Надя, хоча без попереднього запалу. – Не вміти впоратися з дитям – це сором.
Надя відійшла від старшої дочки, яка вже готова була розридатися, але тут повернувся захеканий дядя Боря з пустушкою в одній руці й брязкальцем в іншій. А плакати при дяді Борі – нечувана розкіш…
5
– А ми хіба сьогодні обідати не будемо?
Лінькувато потягуючись, на кухню заплив Шрам – як завжди, у міру прим’ятий і в міру привітний – та всівся на табуретку біля столу. Серафима, не удостоївши його навіть роздратованого погляду, поклала перед ним хлібину, шматок сала і поставила миску квашених огірків.
– Смачного, – сухо вимовила вона й повернулася до перебирання своїх трав’яних запасів.
Упевнившись, що «теща» його не бачить, Шрам скривив мордяку, беззвучно передражнив її побажання і, трохи втішившись цим ритуалом, узявся нарізати сало.
Рипнули двері. Шрам із надією підвів очі від огірків, та за мить знову схилився над своєю трапезою. Мала, непоказна відвідувачка була йому нецікава.
Міла тим часом, швидко вистрибнувши з чобіт і розкутавши рота з-під шарфа, поклала перед Серафимою пакетик із кількома коробочками.
– Ось, знайшла трохи дешевше. – І вона поклала на пакетик скручені гривні. – Як там Лейла?
Серафима прибрала гроші до кишені, пакетик залишила біля плити. Вона уважно оглянула дівчину, дозволивши собі поміркувати над чимось.
– Оживає, – всміхнулася Серафима. – Ліки, що ти принесла позавчора, добре помогли. А з оцим, – вона постукала пальцем по пакетику, який принесла дівчина, – за кілька днів буде скакати, як коняка.
Міла аж просяяла, розправила плечі.
– То з нею можна побалакати?
– Якщо ви не збираєтеся їсти з одного корита й цілуватися в губи, то можна! – І Серафима показала Мілі на двері кімнати.
Лейла гніздилася в старому кріслі, підклавши під себе одну ногу, і гортала якусь книжку. Її щоки ще мали зеленавий відтінок, але з очей уже зник хворобливий блиск, а та нога, що вільно звисала з крісла, доволі жваво шарпала кáпець. Вона якраз насолоджувалася тією стадією хвороби, коли самопочуття вже досить стерпне, але до роботи ще ніхто не жене. Коли двері до її кімнати прочинилися, вона на якусь мить перелякалася, що зірковий час минув і мама придумала їй якесь «нескладне діло». Але чомусь на порозі стояла одна із Зайченкових дівок.
– Ти чого знову приперлася? – досить різко привітала вона гостю. Негативний осад від їхньої останньої зустрічі все ще гірчив.