Не останнім штрихом було й те, що Мілина мати не вважала за необхідне ввести Мілу в «суть місцевих справ». Надька була надто зайнята вагітною молодшою дочкою й не мала часу звертати увагу на старшу, яка вже сама повинна була вміти давати собі раду. Та що ж тут дивного, коли останні п’ятнадцять років вона не вважала за необхідне бути Мілі матір’ю?
При ближчому знайомстві виявилося, що обидві дівчини не мають батька. Тобто в Міли теоретично батько був, але нагадував про себе він лише раз на рік – на Мілин день народження – пересланою з Росії певною сумою грошей і кількома рядками телеграми.
– Ось-ось мають прийти гроші на моє вісімнадцятиріччя, – мрійливо розповідала Міла. – Вони трохи затримуються, але мама каже, що таке буває при міжнародних пересилках. І я куплю собі на них нове пальто й чобітки!
– Ти завжди тринькаєш ті гроші на одяг? – зміряла її скептичним оком Лейла. – Чи іноді даєш погуляти душі? Ну, там з’їздити куди-небудь чи купити собі щось для захоплення. – Лейлі довелося, закотивши очі, пояснювати, бо що таке «дати погуляти душі», Міла навіть уявити не могла.
– А в що ж я тоді вдягатимусь? – не хотіла втямити Міла.
– Мамка тобі все одно щось купила б! – відмахнулася Лейла.
– Не думаю, – цілком серйозно відповіла Міла.
Та хай там як, Лейла свого батька взагалі не знала.
– Мама каже, що він загинув, – розповідала вона. – Але я в це не вірю. Це просто універсальна відмазка всіх матерів, які не хочуть казати дітям правду.
– У тебе є якісь підозри щодо того, хто твій батько? – витріщила очі Міла.
– Ні. Я просто нагуляна, – цілком спокійно поділилася Лейла своїм припущенням.
– І тебе це непокоїть? – співчутливо допитувалася подруга.
– Ні, – так само холоднокровно відповіла Лейла. – Батько мені не потрібний. Мені вистачає мами.
І це була чистісінька правда. На відміну від Міли, маму Лейла мала майже цілодобово сім днів на тиждень незалежно від обставин. І десь у глибині душі вона пишалася тим, що має щось вагоме, чого не мають багато інших, включаючи й Мілу. І дарма, що це чи не єдине Лейлине надбання в її паскудному житті.
6
Я не мав жодного бажання слухати ті дівочі теревені ще й сьогодні. Від кількості переказаних дівками всяких всячин голова аж гуділа, а якби могла, то частувала б мене мігренню при самому погляді на котрусь із тих двох. Може, було б іще нічого, якби ці дрібні балачки не вібрували мені нутро. Подумати лишень, наскільки вміння відчувати приховані настрої, що супроводжують озвучені слова, може зіпсувати людині життя! Чи то пак, зіпсувати існування обліковцю.
Якщо можна вжити цей вираз стосовно нашого брата, то я був виснажений.
Цілодобово я висів у Міли над душею: слухав, дивився, варився в її соку й невтомно… байдикував. Я був незримою чутливою тінню, котра пропускає крізь себе навіть більше, ніж її господиня, і досі навіть не знав – навіщо.
Я виплив із Лейлиної кімнати, де дівчата шили собі саше, проминув заклопотану Серафиму (що на моєму рівні відчуття була немов згусток спецій, від яких можна зомліти), пройшов повз Шрама (водянистого й несолоного типа, який курив у сінях) і висунувся надвір.
Зима ніжилася й блищала де тільки можна. На кожному сантиметрі горизонтальної поверхні лежав сніг, за винятком порога й доріжки до воріт – хоч якусь частку господарчих робіт із Шрама таки витискали.
Та більше, ніж розчищене подвір’я, мене подивувало видіння над воротами, що біліло і блищало краще, ніж сніг у сонячну днину. Не вірячи своїм очам, я попрямував туди.
На стовпі воріт, закинувши ногу на ногу, сиділа чорноволоса дівчина в білому вбранні. Розпущене довге волосся вільно стікало по спині, надаючи навколишній білизнí ще більшої сліпучості, потилицю прикрашав маленький круглий капелюшок, що нагадував феску, а боса ступня погойдувалася в такт польоту монет, які дівчина підкидала й ловила з виразом цілковитої нудьги в темних очах.