– То це бажання такі на дотик – теплі та в’язкі? – Я тер долонею об долоню, ніби міг відродити в них тепло. Дивився на Сороя, на дзеркало й хотів – аж підстрибував – зробити, як він. – Я маю спробувати? – запитав у нього, перебуваючи в цілковитій готовності. Він жестом запропонував діяти.
Я стояв і хотів. Намагався хотіти сильно, щоб добре вийшло. Але вийшло, як завжди, – ніяк. Я в собі не відчув ні тепла, ні в’язкості так само, як і дзеркало не відчуло. Я почувався нікчемою, ні на що не здатним шматком простору.
– Не переймайся, – заспокоював Сорой, узявши мене попід руку. – Рідко в кого це виходить одразу. Треба навчитися хотіти правильно – точно, чисто, без домішок вагань і зайвих думок. У тебе буде багато часу, щоб потренуватися.
Чи керуючись своїм планом, чи піддавшись бажанню мене розрадити, Сорой знову «потеплів», дзеркало підпливло ближче й зупинилося перед моїм носом. Шматок скла показував мені симпатичного юнака з густими бровами, що майже зрослися над переніссям, темними очима та смоляним волоссям, зібраним угорі у хвіст. На голові в нього – тобто в мене – був білий капелюх не менш вигадливої, ніж у побратима, конструкції, що нагадувала грибок у павутинні. Рогів не було, крил також.
– Отже, непогано… – Від того, що хоч пикою я вдався нівроку, трохи відлягло від душі. – То хто ж я такий?
Ми із Сороєм знов ішли, під ногами вже не було піску, і я майже не чув моря.
– Ти – обліковець! – прошелестіло біля мого вуха.
1
Мело так, ніби мало стерти всі рельєфи й кольори дощенту. В очі било чималими клаптями снігу, змушувало мружитися, не давало й напіврозплющити очі. Горлянку судомило від похапливих ковтків морозного повітря, у вухах свистіло й завивало, забивало памороки, аж думалося: «А може, це гаплик моїй клепці?»
І хай гаплик хоч і останньому нерву в ошалілій голові, аби не забувати переставляти ноги. Треба добратися. Дістатися. Дотягти за всяку ціну. Якнайшвидше.
Хапаючись за гілки придорожньої акації, – чи то щоб не зачепитися за них, чи аби втриматися на ногах і не пірнути в страхітливу снігову трясовину, – провалюючись у сніг мало не по коліна, рухалася безстатева постать, закутана в якусь ряднину.
– Дивися, Шраме, хтось наче пхається! – протираючи запухлі очі, гукнула Лейла із сіней. Вона саме вийшла винести сміття, що вже не поміщалося в мішок, і сморід від нього проникав навіть у сонний мозок. Відчинивши двері на вулицю й отримавши по голові шматком затверділого снігу, що налипнув на краю охлялого даху і впав від різкого руху, Лейла вмить передумала виходити. Вона повідомила про це відбірним матюком, кинула мішок на порозі й швидко зачинила двері. Шрам, її джиґун-приймак, якраз сидів у сінях і ліниво затягувався куривом, не надто переймаючись тим, як тягло від нещодавно вибитої шибки. Саме в ту діру у вікні Лейла і примудрилася вгледіти кутану постать, що сунула повз їхню хату.
– Іди проспися, бєлочка! – пестливо відгукнувся приймак, якому несила була й голову повернути. – У таку погоду й піп у церкву не піде! – видав свою теорію. – А в ці нетрі – зуб даю! – і поготів ніхто не полізе.
– Тобі краще знати, – підколола Лейла, перш ніж пірнути з холодних сіней до хоч і облупленої, але теплої хати. Шрам, який жив у Лейли другий місяць і був родом не просто не звідси, а геть не звідси, сприйняв ці слова винятково як комплімент своїм розумовим здібностям.
Лейла зайшла до хати, притулилася спиною до гарячої печі та кинула оком на сліди чоловічої присутності в її домі. Стіл був завалений брудним посудом, порожніми пляшками, банками й недоїдками Лейлиної консервації. Підлога закидана брудним одягом, пачками від цигарок і знов-таки порожніми пляшками та всім уже переліченим. Лейла ще раз усмак матюкнулася. Почувши, як її шлунок матюкнувся у відповідь, згадала, що від учорашнього обіду й ріски в роті не тримала, і вирішила спочатку попоїсти, а потім розгрібати цей гармидер.
Зазирнула в каструлю з учорашнім супом і з серцем гахнула кришкою об підлогу: на поверхні ще їстівної, звареної на м’ясі юшки плавали острівці попелу, а з глибин картопляно-пшоняної гущі нахабно визирав недопалок. «Вижену, гад!» – сичала подумки, копирсаючись у шафках у пошуках чогось, що можна відразу вкинути до рота. Знайшла окраєць давнього чорного хліба і, відгризаючи від нього шматки, жувала на ходу. Ногами згребла брудні лахи до кутка, поставила на табуретку ночви, а на плиту – чайник. «Поїм, помиюся, а потім вижену!» Скривилася, відчувши на язиці гіркоту, повернула окраєць іншим боком і, побачивши на скоринці зеленавий пушок, виплюнула все з рота до каструлі із супом.