Вагітна заклякла під дією того дикого, але добре контрольованого погляду, і прохрипіла:
– Цілу вічність…
Так, здається таки цілу вічність ми із Сороєм стояли біля стіни в тій кімнаті, слухали стогони, крики, лайки й прокльони вагітної шістнадцятирічної дівчини, що мала народити дитину – дівчини, яка ще вчора сама була дитиною, а сьогодні вже нею бути їй не дозволяли. Лейла попідстеляла під неї чисті простирадла, задерла на породіллі халат і час від часу обмацувала її між ногами. Тоді з незбагненою силою зіштовхувала ту з дивана й змушувала ходити.
У ці миті я, здогадуючись про свою чоловічу сутність, ладен був зашарітися й відвернутися. Але дивлячись на спокійного, як статуя, Сороя, і розуміючи, що червоніти мені фізично нічим, стояв собі, мов укопаний, у кутку й далі витріщався на жахливу картину народження, яка за нормального сприйняття мала бути прекрасною.
Міла тримала сестру під руки, мовчки вислуховувала прокльони, а коли Лейла дозволяла вагітній лягти й знову оглядала – здригалася, заламувала руки і, здається, готова була впасти під цей диван бездиханною, але ніяк не наважувалася.
– Де ж мама? – як мантру, бурмотіла вона раз у раз, то присідаючи біля сестри, то схоплюючись знову на ноги.
– Треба більше води, – холоднокровно командувала Лейла. – Принеси ще відро. Прибери все зі столу, накрий його простирадлом і поклади там кілька рушників. Знайди перекис, йод, піпетку… а краще неси всю аптечку сюди!
«Лялечка» кидалася з кутка в куток, як заведена, сама не тямлячи, що робить, і все бубніла: «Де ж мама? Куди ж вона поділася?»
Поля тільки вила й колодою лежала на дивані, та Лейла й не примушувала вставати, а зайняла позицію між її ногами. Міла без зайвих пояснень розуміла, що «осьо вже», що зараз буде всім капець, а мами десь нема – у цьому домі є тільки три дурні малолітки. Тихенько завивши й собі, Міла кинулася до буфета, дістала почату пляшку якогось маминого вина, зубами вийняла корок і зовсім не скупо ковтнула з горла, скривилася, видихнула і знову ковтнула. Поля, якимось дивом помітивши цей маневр, викинула вперед руку й загорлала, щоб дали і їй. Міла питально глянула на Лейлу. Та метнула очима іскри, аж Міла вся скрутилася й відступила кілька кроків назад. Але Лейла вимовила з дивовижним самовладанням:
– Дві тупі тетері! Негайно щоб мені одна й друга взяли себе в руки! Напиватися будете потім. Зараз треба попрацювати!
Після цього Міла наче отямилася. Поставила пляшку назад до буфета, зав’язала своє волосся пучком, щоб не заважало, хутко помила й собі руки з милом та стала біля Лейли, показуючи, що готова виконувати її накази. Навіть Поля трохи заспокоїлася й стогнала вже стриманіше.
Я дивився й намагався осмислити ті хвилі впевненості, які звідкись вливалися в мене, виливалися з іншого боку і йшли далі. Це не були вогкі й теплі доторки бажань Сороя, а скоріше холодні бризки в розжарене спекою тіло – колють, будять і тверезять. Це нагадувало наелектризовані павутинки, які падають на шкіру, пускають у тіло розряд і змушують розплавлені думки вишикуватися й рухатися в певному напрямку. Я бачив, що Сорой відчуває те саме, більше того – з його напівприкритих повік я розумів, як він це смакує. І Міла це відчула, і прийняла. Це відчула і Поля, і підкорилася. А Лейла навіть не завважила. Вона видихала ті хвилі непомітно, як відпрацьоване повітря. Сліпенька маленька амазонка!
Єдиний раз Лейла втратила самоконтроль, коли намацала в Полі не те, чого очікувала.
– Ідіотка! – кричала вона на Полю. – Чим ти думала, коли не лягла в лікарню? Чи ти туди взагалі не з’являлася? У тебе ж дитя іде ногами вперед! Ти знаєш, чим це загрожує? Ти мала бути в лікарні!
Міла зблідла й чомусь ухопила рушник. Поля пнулася, наче хотіла вивернутися навиворіт. Лейла за секунду взяла себе в руки.
– Дуйся тільки тоді, коли я казатиму! – кричала вона Полі не зі злості, а просто щоб та її почула. – Ти вже й так напартачила, тепер роби все правильно!
Зосереджено і впевнено Лейла робила свою роботу, викрикуючи огризки команд: «Давай!.. Ніжки… є… Давай! Підніми голову, дуй в дитину, а не в очі, бо зараз повилазять! Дуй!.. Ручка… друга… є… Давай!..»
Ми робили свою роботу: стояли, дивилися й чекали.
Міла робила свою: тремтіла, захлиналася повітрям і дорослішала.
– Стій! – заверещала Лейла. – Пуповина на шиї! Не дуйся, кажу тобі, задушиш!
Напівжива Поля, наполовину народжена дитина й майже озвіріла Лейла стояли перед очима суцільним слизьким шаром. Лейла, втративши не самоконтроль, а відчуття себе як простої людини, ніби перетворилася на тимчасовий придаток: пропустити крізь себе і вмерти. Обома руками вона вчепилася в дитину, жваво, та безрезультатно змагаючись із тугою пуповиною, що натяглася над манюсінькими плечиками.