— Де ж вони?
— Отам, коло твоєї свiтлицi.
— До смертi раненi? Так треба ж зараз їм запомогти або по батюшку послати, — стривожилась Орися.
— Ранено їх здорово: у одного голова шаблюкою розрубана, а в другого нога, — повiдала бабуся, — але вони не гоїтися прийшли, а допомогти нам оборонятися.
— Все ж таки треба б перев'язати i заживити їм рани, — клопiтливо говорила Орися, пiдходячи до свiтлицi, i зустрiла на порозi її двох козакiв — одного, переправленого вплинь, з загону Вернидуба, а другого з загону хорунжого.
— Вiтаю вас з славою, лицарi, — сказала Орися. привiтно, — i заздрю вашiй славi!
— Не заздрiй, панно, — вiдповiв молодий ще козак з зав'язаною скривавленим рукавом головою, — слави тут про всiх не забракне, але от тiльки треба приготуватись i вам к завтрiшньому дню.
— Як? Хiба вже пригород не може триматися надалi? — спитала неспокiйно Орися.
— Поки зможе — втримається, — зауважив другий ранений, — але проте ж супроти такої хмари далеко не посунеш; вони ж, антихристи, тепера розлютувались, так будуть дошкуляти страх як, — тож, стало буть, i треба приготуватись, щоб почастувати їх як слiд.
— Та хоч вiдпочиньте трохи та дайте я з бабою перев'яжу вам рану.
— Не варто, панно, — вiдповiв молодий козак, — на одну нiч i працi шкода, все одно завтра новi будуть.
— Правду кажеш, хоч i молодий, — зауважив з усмiхом сивий сiчовик. Так от що, дочко, рани нехай самi собi гояться, коли хотять, а ти нам покажи, де лежать колоди, їх треба розкласти як слiд, так от ми й поможемо, бо воно хоч i ваш брат теж не дасть собi межи очi наплювати, але проте ж сили у вас супроти нашої нiбито й менше… oil воно що! Та й цебри задля смоли треба приготувати, дров наносити, корякiв придбати, — от коло цiєї справи постараєтеся й ви, молодицi. Ну й весело промине останнiй день, далебi, весело!..
— А ви, дядьку, й радi, — спитав, пiдморгнувши, молодий, — що i в останню дорогу послав нам бог молодиць?
— Авжеж, радий! Чого менi брехати? Присяйбi, радий, — згодився щиро старий, — веселiш, одне слово, веселiш!
— Спасибi вам, дiду, i тобi, лицарю, що не гребуєте нашою кумпанiєю, — сказала з ухмiлкою Орися, — ми вам вiрними помiчницями будем i в братерськiй дорозi не завадимо, бо там простору доволi.
— Певно! — пiдхопив дiд. — Ну, поведи ж нас, розумнице, покажи все i попорядкуй, бо тебе батько тут головою настановив.
Орися вкупi з сiчовиком i молодим раненим пiшла назад до мурiв баштових i показала в трьох мiсцях складенi колоди i бруси, а бабуся вiдчинила комору, де береглись цебри, коряки, шаблi, списи, булави й iнша холодна зброя. Щоб перенести все отеє, було виряджено ще двадцять молодиць пiд проводом бабусi й два десятилiтнiх хлопцi для переведення наказiв. Упорядкувавши все i запевнившись, що робота пiд кермою сiчовика й козака закипiла та що для її виконання сил вистачає, Орися загадала собi ще пiти до отця Василя поговорити з ним рiшуче i вислухати його останньої поради; вона пiшла праворуч, по дорозi до церкви, i спинилась недалечко вiд неї, коло глухого муру.
Надворi вже стояла нiч, тиха й морозяна. Небо було чисте й зорiло мiльйонами блискучих i тихих вогникiв, тiльки на заходi з краю обрiю темнiло вiдiрване пасмо хмари та на сходi в трьох мiсцях блимала зоря, розливаючись кривавим вiдблиском угору. Орися повними грудьми вдихнула в себе хвилю свiжого повiтря i почула, як у тiлi її знов прокинулись життьовi сили, рiвнiше забилося серце, швидше потекла кров i свiтлiше стало в головi, але вкупi з прокинувшимися силами прокинувся в неї i страшний душевний бiль — приплив пекучої i безпорадної нудьги, нестерпучих гризот, котрi доти були приголомшенi нервовим запаленням; серце трiпотiло i стукало, як молоток, забиваючий цвяшки в трунову дошку. "Знай, — наче вибивало воно, — надi мною ти безвладна; ти змогла пiдвести руку на свого бога, могла залiзом розбити цей коштовний келих, ниточений для втiхи, для щастя, але вiдiйняти в мене його образ ти не могла i не зможеш: вiн тут вiчно царює i вмре хiба тiльки з останнiм ударом моїм!"
"Так, я люблю його, — промайнуло у неї в головi, — його, зрадника моєї вiтчизни, цього Каїна, що пiдняв камiнь на брата, — я все ж таки люблю його! Мої лиця горять соромом за його, а я все-таки люблю… Невже ж це почуття дужче вiд мене? Невже ж i пiсля смертi… Та чи вбито ж його? Хто впав?.. Вбито, вбито!.. — Вона провела холодною рукою по гарячому чолi i вiдкинула назад свою косу. — Ох, Антосю мiй, любий, коханий! Нащо все так сталося? Нащо твоя злочинна рука тепер безвладно лежить на холоднiй землi? Нащо твої чудовi очi застигли мутними крижинками? I нащо ж поклала тебе на козачому степу сестра ж твоя i подруга? Чому не лягли ми разом з тобою в домовину, переступаючи порiг цього життя з вiрою одно в другого i з ухмiлкою раювання?! О, яка смертельна нудьга, який нестерпучий бiль!.."
Орися схопилась руками за груди, буцiм хотiла спинити в них трiпотiння серця, задавити цю пекельну муку. Непрохана сльоза повиснула на довгих вiях; блукаючий погляд упав униз i втонув у чорнiючiм проваллi, а думка шепотiла щось непевне: "Нащо ж зосталась я сиротою? Нащо менi ця зайва година життя? Та в нiй же, в цiй недовгiй годинi, стiльки мук i нудьги, скiльки й довге безрадiсне життя не вмiстило б!"
Вона зробила крок, другий i на мить спинилася на самому краю… Спинилася i одеревенiла вiд жаху; але не вид смертi її вжахнув, а свiдомiсть своєї хвилевої легкодушностi, свого себелюбного i злочинного перед другими замiру.
"Як? — мигнула в неї думка. — Ще один крок — i я зробилася б такою ж, як i вiн, зрадницею вiтчизни?! Менi доручена доля моїх братiв, а я думаю, як би самiй швидше спекатися турботи, як би збутися тiльки свого власного горя, — коли ж воно нiкчемне, мiзерне перед великим горем моєї бiдної країни… Нi! Геть вiд мене ця гидка легкодушнiсть!!" I вона твердою ходою зiйшла з замкового муру, прямуючи до церкви.
Орися увiйшла в пiввiдчиненi дверi i стала бiля лiвого криласа.
В церквi було тьмяно i сумно; одна лише лампадка миготiла перед образом пречистої матерi, освiчуючи стиха її лагiдний образ i граючи блищиками на срiбнiй ризi. Отець Василь стояв навколiшках, упавши ниць перед владичицею неба, розважницею наших слiз i туги; вiн молився мовчки, але Орися знала, за кого з душi його лилася молитва i летiла поза межi всесвiту.
Орися затримала свої очi на божественному дитятку, що принесло на землю мир i дало людям ласку.
Отець Василь пiдвiвся, приложився до образа i хотiв був пiти перед вiвтар, але його спинила Орися.
— Я до вас, панотченьку, сказала вона рiвним, спокiйним голосом, — мiй батько прислав з пригороду двох козакiв для останньої оборони з нами замку — очевидячки, кiнець наш прийшов!
— Усе зважено на вiдвiчних терезах, — вiдповiв стиха отець Василь, — без волi творця нi єдиний волос не впаде з голови нашої.
— Панотче! Я без супереки скорюся його святiй волi i донесу до кiнця хрест, менi вложений.
— Не треба, проте ж, тратити надiї,- казав далi батюшка, — закони божi — недослiдженi. Що для нашого грiшного ока вбачається неможливим i необорним, те одним подихом уст божих знищується в порох: хто-бо єсть бiльший вiд господа i де джерело любовi!
— Батюшко, отче святий! — сказала тремтячим голосом Орися. — Я вiрю, глибоко вiрю…
— I вiра твоя спасе тебе! — сказав пророчо батюшка. Орися поцiлувала побожно батюшкову руку i спитала пiсля невеличкого мовчання:
— Чи не дасте, панотченьку, яких наказiв? Може, треба що сховати вiд вовчих зубiв або переказати кому з наших яку тайну, — бо часу ж лишилося одна тiльки нiч.
— Нi, дочко моя, вiд цих гiєн не сховаєшся, — вiдповiв з журливою усмiшкою батюшка, — вони все спалять i зриють дощенту, з могил повитягають покiйникiв… А от що хiба тобi повiдаю: пiд цiєю церквою викопано глибокий льох, i вiд нього ведуть чотири хiдники до кожної башти. Вхiд у цей льох — за лiвим притвором; там є камiнь, а пiд ним драбина, далi залiзнi дверi, а за ними — головна комора, з неї є й потайний вихiд до одної печери, зовсiм закритий терном, що понад ставом росте; от i ключi вiзьми, — скiнчив батюшка, вiддаючи два ключi Орисi.
— Що ж там, у тiм льоху? — спитала вона з цiкавiстю.