— Згода, пане отамане! Присягаємось! — шпарко вiдгукнулися всi.
— Ну, тож попрощаємося з ними, — сказав сотник i поцiлував першого пораненого в побiлiлi губи, витерши рукою очi й промовивши: — Прощавай, дорогий товаришу, не згадуй нас лихом!
А поранений теж шепотiв:
— Пошли й вам, господи, чесну смерть та швидше зобачитися!
Найближчi козаки поцiлували ще раз пiдхопленого на руки товариша, а за хвилину вiн уже з шумом летiв униз, наближаючись до смертного лiжка…
Х
Орися вийшла з церкви, прямуючи до околишньої вартової башти; там вона помiж лежавшим бойовим припасом знайшла цiлий жмуток гноту i поклала його у фартух; потiм з цiєю ношею вона зiйшла з муру до покою хорунжого. На порозi сидiла, наче статуя, Катря, склавши на пiдобгатих колiнах руки й схиливши безнадiйно голову, обважнiлу вiд надсильних страждань. Орися окликнула свою подругу, але остання не поворухнулась навiть, так далеко була вона в той час вiд цього мiсця.
— Катре! — доторкнулась Орися її плеча. — Ти заснула i завмерла зовсiм?
— Чого треба? Хто прийшов? — спитала стурбовано Катря i скочила нервово на ноги.
— Тебе менi треба, — заспокоїла її Орися, — ходiмо поробимо вдвох, то, може, й на душi полегшає.
— Куди пiду? До нього?
— Я поведу, вiзьми мерщiй двi лiхтарнi з собою, — командувала Орися.
Катря вийшла покiрно в сiни i зараз вернулась з двома засвiтленими лiхтарнями.
— Ну, одну держи, а другу дай сюди i йди за мною. Проходячи повз складницi всякої зброї пiд одною повiткою, Орися взяла два заступи i один дала Катрi.
— На, неси!
— Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? — сполохалась Катря i вся затремтiла.
— От зараз побачиш!
Орися пiдiйшла до церковної огорожi, вийшла на цвинтар i почала в противолеглому кутку шукати щось межи кущами.
— Шукай ось тут камiнь! — запросила вона й подругу.
Незабаром остання пiд корою наваленого пожовклого листя знайшла його.
Пiсля двох-трьох потужних зусиль камiнь здвигнувся з мiсця i одним боком пiднявся; трохи завалившоїся землi впало десь глибоко у вiдтуленому пiд каменем колодязi, i це в порожнечi вiдгукнулося довгою луною.
Обидвi подруги, сторожко ступаючи на щаблi старої драбини, приставленої до краю колодязя, спустилися на саме дно ями.
В круглих, видовбаних у глинi боках в однiм мiсцi чорнiли вробленi в кам'яну оправу низенькi залiзнi дверi. Орися пiднесла до них лiхтарню i почала вставляти ключ, а Катря тремтiла вся вiд вогкого холоду й цiкавостi.
Дзенькнув замок, i пiсля дужого натиску Орисi й Катрi важкi дверi трохи вiдчинилися; у вiдкриту чорну пащу вдарила зверху течiя холодного повiтря i мало не загасила лiхтарнi. Пройшовши, або, лiпше сказати, пролiзши через вузький i низький прохiд, нашi подруги спустилися в осередковий льох, що мiстився пiд самою церквою; вiн уявляв з себе помешкання середньої величини. Баня його пiддержувалася в двох мiсцях товстими палями, що пiдпирали простягнутi вгорi дубовi бантини. Праворуч у стiнi чорнiли ще меншi залiзнi дверi. Орися вiдчинила їх i освiтила лiхтарнею вхiд; за дверима йшли вирубленi з каменю схiдцi i заверталися вузеньким печеровим хiдником налiво, вниз. По кутках головного льоху йшли низькi нори, нерiвне вигинаючись i кiнчаючись трохи меншими льохами, очевидячки, розмiщеними пiд роговими вартовими баштами. В кожнiм льоху навалено було стiльки бочок i барил, що трудно було й повернутися, а в головнiм, опрiч цiлої гори бочок, стояв посерединi ще величезний шаплик, сповнений доверху мушкетним порохом i вкритий рядном. В льоху пахло важким духом селiтри i сiрки; завдяки тiльки вогкостi порохнява не лiтала в повiтрi, а лежала тихо на сирiй долiвцi, бо iнакше смiливiсть двох вiдвiдачок з лiхтарнями не минулася б безкарно.
— Ну, постав, Катре, лiхтарнi он туди далi, до стiнки. i бери заступа, — казала Орися, роботи багато, а часу мало.
— Що ж треба робити? — спиталася, не зрозумiвши приказу, Катря з заступом у руках.
— От вiд цього шаплика треба до кожного крайнього льоху копати по рiвчаку.
— Я думала, скарби будемо копати, — закопилила губу Катря, i в її голосi почулося журне невдоволення.
— От скiнчимо мерщiй цю роботу, тодi й за скарби вiзьмемось, — заспокоїла її з усмiхом Орися.
I подруги з подвiйною пильнiстю взялися до роботи.
Докопавши рiвчак до бочок у першiм роговiм льоху, Орися збила заступом обручi з двох-трьох бочок i висипала пригоршнями з них порох, заложивши всередину гнiт; потiм протягла цей гнiт по рiвчаку до самого шаплика.
А Катря сидiла, вiдпочиваючи, в осередковiм льоху i нетерпляче ждала Орисю.
Те ж саме зробила Орися i в другiм роговiм льоху, як i в першiм, i, не спочиваючи, стала копати третiй рiвчак. Вiд надмiрної напруги сил пекучi сердечнi болi її непомiтно нiмiли i мозок визволявся вiд бурi хвилюючих дум; одна лишень думка панувала над ним повновладно: це вспiти довести задумане дiло до краю i ошарашити радiючого ворога; якесь нове шпарке почуття охопило всю її iстоту, — це було солодке почуття близької помсти…
Катря не довела-таки роботи до краю i, присiвши вiдпочити, похилилась на складенi в головнiм льоху луб'я i крiп-ко заснула.
Орися сама скiнчила останнiй рiвчак, розбила в крайнiм льоху двi бочки з порохом i провела гнiт до шаплика, але їй тепер спало на думку: що, коли порох спалахне в осередковiм льоху i вибухом завалить отвiр ранiше, нiж вогонь устигне по гнотах добiгти до крайнiх-льохiв, i вони тодi лишаться непорушенi? Нi, треба зробити так, щоб не було й найменшого сумнiву, що увесь замок злетить угору в одну мить. Невважаючи па те, що вiд тяжкої роботи руки й ноги в Орисi були мов оловом налитi i ледве-ледве пересувалися, вона зiбрала останнi сили i почала черпаком носити порох i засипати ним рiвчаки вiд крайнiх льохiв до самого шаплика; потiм, не задовольнившись i цим, вона ще попробивала сокирою, що валялась тута ж, у нижчих клепках шаплика чотири дiрки над кожним з рiвчакiв, i коли з цих дiрок у рiвчаки посипався порох, тодi лише вона заспокоїлась, а проте ж таки ще раз пiшла подивитися з лiхтарною в руках, чи нема де промiжка в зроблених нею порохових стежках, i для бiльшої певностi попкривала їх лубками. Скiнчивши всю цю роботу, Орися так була захоплена своїми думами, що й не помiтила, як свiчки в лiхтарнях догорiли i згасли. Темрява ночi, що так несподiвано вкрила все навкруги, злякала Орисю. Вона, не знаючи, куди ступити, навмання обвела руками круг себе, намацала холодну й мокру стiну i… присiла. Спершу вона хотiла була йти кудись уздовж стiни — шукати виходу, але зараз же її так потягло спертися спиною на стiну й вiдпочити. Вона не могла встояти проти свого бажання, мимохiть простягла вiльнiше свої натрудженi руки й ноги i замислилась… За кiлька хвилин Орися вже мiцно спала.
Час iде. Там, угорi, давно вже настав день i принiс з собою нове пекло i розрух, новi смертi i звiрства, а тут, глибоко пiд землею, панує нiч i мертвий спокiй; тiльки далеко в темрявi ледве примiтне свiтиться бiла пляма…
I сниться Орисi, що вона стоїть у березi Днiстра, але що вона — не вона, а калина, вся напрочуд вбрана i квiточками, i пишними червоними кетягами; па тiм боцi проти неї росте явiр, та такий стрункий та гарний, що так їй i хочеться прилинути до нього, пригорнутися своїм листям i лагiдним шепотiнням своїм злитися з могучим шелестом явора. Але бистра вода буркоче, i крутиться, i роздiляє їх широкими каламутними хвилями; даремно хилиться калина, даремно простягує вона до явора свої кетяги-їй не дiстати його розмаїтого вiття… Але що це? Ясне, пекуче сонце вкрила чорна, густа хмара; зi сходу невтримано несеться бурхливий, рвучкий вiтер, вивертає в своїм хижiм летi i камiння, i лiси, з свистом i грюкотом налiтає на калину, вириває її з корiнням i несе понад сердитим, клекочучим Днiстром… Але й явiр крутиться у повiтрi… От вiн злетiв угору, метнувся вбiк i цупко обхопив своїм вiттям калину, — вони сплелися, сплелися навiки, нерозлучно… Вкупi несуться вони понад Днiстром, хвилi його ростуть, здiймаються високо, червонiють вiд кровi, обертаються в страшне палаюче полум'я i ловлять у свої обiйми улiтаючих калину i явора…