Слiпий кобзар, з розхристаними грудьми, без шапки, стояв на мурi i спiвав натхненну думу:
Але в одну мить з свистом прилетiла стрiла i встромилася у саме серце народного спiвця… Затерпло воно, прикипiвши кров'ю, i навiки затих його голос пророчий.
Козаки вiдбивались завзято, кожна куля несла у ворожi лави певну смерть, але на кожну кулю летiли з ворожого стану цiлi сотнi куль, i стукали вони об козачi кiстки, пронизуючи наскрiзь тiло. З гуком та гамором кинулися з трьох бокiв розсатанiлi вороги на невеличку юрбу козакiв; усi вони ринули натовпом — i поляки, i нiмцi, i татари — з хижим воєводою Чарнецьким на чолi.
Замовкли вибухи, i почалась нерiвна рукопашна рiзанина. Пораненi стрiлами, котрi ще стримiли у них па тiлi, лицарi-борцi налягали своїми останнiми силами, щоб якнайдорожче продати своє життя, але на кожну їх шаблю опускалося десять. Озвiрiлi козаки з нелюдською силою рубали голови ворогiв, сiкли їм шиї, кришили кiстки i самi падали пiд ударами шабсль без стогону й скарги, а скрегочучи лишень зубами, що не встигли помститися.
— Гей! — гукнув слабнучим голосом увесь скалiчений сотник. — Боронитися нам бiльше несила, так не давайтеся живцем у руки, а краще рубайте, братцi, один одного!
— Чуймо, пане сотнику! — вiдповiло навколо небагато вже голосiв.
I сп'янiлi вiдважнi козаки, дивлячись на смерть, що буяла навкруги, мов несамовитi почали рубати один одного.
Усi вже товаришi полягли навколо сотника, вже вiн востаннє зацiдив свому щирому друговi перначем по чупринi, коли раптом схопили його за плечi п'ять дужих татар i накинули на шию аркана.
— Гей, братцi, не давайте мене живцем на муки! — пiдняв до мурiв помутнiлi очi сотник. — Дочко! Не давай батька!
— Не дам, тату! — вiдповiла твердим голосом Орися i стрельнула з мушкета йому саме в голову.
Куля добре влучила i заспокоїла сотникову турботу на вiки вiчнi.
Орися миттю спустилася з муру, прямуючи до ляди над льохом. Там уже стояла Катря з двома факлями. Розлiгся тягучий дзвiн "по мертвому" i прокотився сумною луною геть по долинi.
Всi, що були ще живi, святобливо увiйшли у вiдчиненi дверi церкви i засунули їх тяжким засувом. Панотець Василь у чорнiй ризi, роздавши усiм по запаленiй свiчцi, почав правити заупокiйну панахиду по душах, що стояли вже перед ворiтьми iншого, невiдомого життя…
А вороги, густими хмарами оточивши замковi мури, не наважувались лiзти на них, жахаючись шаленої вiдваги "схизматського бидла".
Викликалось кiлька завзятцiв. З острахом полiзли вони по драбинах на самi мури i здивувались такiй несподiванцi: на дворi замку все було пусто. Ця вiстка зразу облетiла все вiйсько; воно аж загуло вiд радостi, i у вiдiмкнуту браму посунуло цiлими хмарами зажерливе до грабiжки, хиже вiйсько.
А з церкви було чутно журливi спiви, i сумнi акорди тихо коливалися у спокiйному повiтрi. Покидаючи цей свiт, осяянi тьмяним блиманням свiчок, усi спокiйно дожидали смертi й велебно спiвали: "Co святими упокой, Христе, душi раб твоїх…"
А глибоко в льоху пiд церквою блимала факля, увiткнута в землю, де Орися, трiпочучи серцем, дожидала Антося. От у дверях дзенькнув замок, i вiн, її виправданий друг, з'явився перед її очi, повний щастя.
— Мiй любий! — кинулась до нього Орися. — Тепер я скажу, що кохаю тебе, кохаю святою любов'ю i життя своє безталанне зiллю з тобою навiки!
— Навiки! До могили й за могилу! — з палом вигукнув Антось, схоплюючiї її в обiйми.
— Пора! — здалека почувся оклик в льоху. — Пiдпалюють церкву!
— Пора! Летiмо ж, мiн орле сизий, укупi! — мiцно обняла Орися ошалiлого вiд щастя друга свого i лiвою рукою кинула факлю в бочку з порохом…
Сяйнула блискавка, саме пекло розверзлося… "Орлине гнiздо" укупi з святкуючими звитягу ляхами злинуло в повiтря. Але не чутно було вже нi гуркоту, нi трiскоту руїни цим душам, що покохалися так щиро. Полинули вони в осяяну довiчним сяєвом далину, де нема нi слiз, нi ридання, нi тяжкої журби, нi злоби, де панує лишень одна свята любов…