Сотник Завiстний протер очi, поправив вуса i обняв гаряче свою одиницю, свою останню на життi втiху — Орисю.
— Прощай, доню! — промовив вiн переривчастим голосом. — Ти знаєш… як тебе я люблю… нiхто, як бог… Його воля! А от пам'ятай, що покiйну матiр твою один пан, що наїздом мiй хутiр спалив, хотiв був до себе узяти… Дак вона сокирою йому голову провалила; побоялися приступити до неї надвiрнi та й спалили з хатою разом.
— Пам'ятаю, батьку, — велебно вiдповiла Орися. — За мене не зчервонiєш, ти, вiр!
Сотник ще раз пригорнув свою доню до серця i хапливим кроком попрямував просто до брами, крикнувши всiм:
— Пора! За мною!
I всi, насунувши аж на очi шапки, рушили мовчки до брами. Насовувалась на землю смеркова мла, i в пiтьмi тiй ледве-ледве було запримiтити, як одномiрне коливалися списи й шапки i як довжелезна многоголова потвора, немов баєчний той змiй, вповзала у браму широку.
Орися стояла довго i нерухомо край скелi, втопивши в холодне, беззоряне небо свої допитливi очi; але воно було невiдмовне, глухе; чорна хмара грiзно здiймалась зi сходу, i в неосяжнiй пiтьмi миготiли лишень блискавицi далеких пожарищ…
II
Нiч. Тихо й похмуро в Орисинiй свiтлицi, що в закутнiй баштi. Висока цiвчата середина, обмежована товстелезними мурами, дiлиться стiнами нахрест; в одному з сегментiв умiстилась кiмната, чудної форми, з високою стелею, яка закiнчалась склепiнням.
Пiд одною прямою стiною, до богiв приголiв'ям, стоїть лiжко дiвоче; з-пiд глазетового наметика визира безлiч подушок i подушечок у бiлих як снiг пошивках. Пiд другою прямою стiною широко розсiлася груба; блискучi кахлi розмальованi хитро вiзерунками; на довгiй лежанцi грiються товстi сулiї i сушаться трави пахучi. Тут же побiч i низенькi дверi вхiднi; над ними висить мальована напрочуд картина…
В третiй, вигнутiй луком, надвiрнiй, стiнi прорiзане вiкно, вузьке-вузьке та глибоке, майже не вiкно, а бiйниця; i в ясний сонячний день через ту розщiлину мало до дiвочого покою свiту сягає, а тепер воно якось лиховiсне чорнiє. Проти вiкна, в гострiм кутку, навпаки, лагiдно й ясно: багато наставлено там богiв i в рамах, i в ризах коштовних, i київського, i польського письма, а перед ними на довгiм шнурку, оздобленiм паперовими квiтами, висить лампадка. Легесеньке тремтяче свiтло її осяює стиха святобливий лик божої матерi, що своєю ризою закрила мир вiд напастей; променистими хисткими пасмами стелеться свiтло по мурах i по високих склепiннях, яскрить по гранястому склу, миготить на однiй сулiї, м'яко лежить на рiжку подушки i на розсипаних по їй хвилях з русявого шовку i никне в сутiнi на круглiй стiнi; а на долiвцi, пiд лампадкою саме, тремтить пляма кругляста, вiд неї довгими смужками розбiгаються тiнi, ламаються по стiнах i збiгаються аж на склепiннi бiля залiзного гака, до якого i шнурок причеплено. Химернi довгастi тiнi маревними нарисами лежать на бiлiй сосновiй пiдлозi, повзуть по мурах, хитаються, тремтять i сповнюють кiмнату якимсь таємничим смерком.
А надворi скаженiє буря; вiтер гуде i жалiбно в коминi виє, мов голосить по згубi когось близького, дорогого… В куточку трiскотить стиха лампадка та вчувається часами стогiн задавленого ридання.
На лiжку, до подушки припавши лицем, Катря лежить непорушне; тiльки часами ледве примiтне здригаються плечi у неї. Спала з неї намiтка i одним кiнцем на подушцi звисла, а другим долi лягла; коса вибилась з-пiд кораблика i, звинувшись химерним вузлом, неслухняно лягла на плечi; одно крило плахти вiдхилилось свавольно i виявило огрядну нiжку, узуту в червонi чобiтки з срiбними пiдкiвками. Тiльки на частинi голiвки, на заломi коси та на одному плечi лежать свiтовi плями, а решта в темрявi з наметика потонула.
Край вузького вiкна, схиливши на руки чоло i втопивши очi в чорну пiтьму, сидить мовчки Орися; вона силкується туди прозирнуть, куди пiшли дорогi її серцю люди, вона прагне дiзнатись, що дiється тепер у мiстечку Бушi i в пригородi; але густий морок закрива вiд неї далину чорним серпанком, i тiльки коли-не-коли на тiм морi безпросвiтної темряви заблима якась непевна iскра i згасне…
Орися повернулась до образа i зупинила на дiвi пречистiй свої замисленi очi; вiд довгих вiй лягла сутiнь стрiляста на її личко блiде; руки їй з несили на колiна впали i сплелись у стисi нервовiм; у нахмурених бровах непохибна думка застигла. Довго i нерухомо так сидiла Орися; чи вона складала з благання молитву, чи доручала небеснiй розважницi свою тугу-печаль — зосталося то таїною.
Нарештi Орися повагом перевела свої очi, що свiтилися темним вогнем, на лiжко, на Катрю — i на її виду перебiгла хмарина.
— Годi, Катре! — промовила вона строго. — Не плакати тепер, не в сльозах губить силу, а набиратись треба її для останньої боротьби.
Катря ще бiльш заридала безнадiйно i глухо, i її плечi заколихалися пiд хвилями збурених мук.
— Грiх! От перед цiєю святою матiр'ю грiх! — показала на образ Орися. — Вона вiддала ради нас свого сина на муки, на смерть, а ми будемо побиватись, що доведеться за вiру святу й за вiтчизну вмерти!
— Не те, не те!.. — вiдповiла риданнями Катря, пiдвiвши голiвку i спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку з-пiд очiпка впало на її заплаканi очi i надало молодесенькому обличчю вираз дитячий — нестотно ображене дiвчинятко заплакало, почувши ласку уперше. — Не те! А дай менi виплакатись! Дай менi в останнiй раз тут… на самотi… натiшитись своїм лютим горем… а там уже я не заплачу!
— Сором з своїм горем тепер панькатись! — ласкавiшим уже голосом корила Орися, присiвши до Катрi i гладячи її шовкове волосся. — Коли б воно на тебе лишень упало саму, то тодi б могла… а воно ж на всiх нас злягло рiвним тягарем i роздавить усiх нас разом, укупi…
— Не на всiх, не на всiх однаково! — гвалтовно скрикнула Катря i заломила в скрутоньцi руки.
— Як неоднаково? — навiть схопилась Орися. — Та хiба у тих, що пiшли туди на певний загин, не було нi радощiв, нi втiх на землi, або що?
— Може, й були, та вони вже ними натiшились, а я не нажилася ще на свiтi… — вiдмовила, рвучи слова, Катря.
— А я чи нажилася? — спитала нервово Орися. — Туди… на муки… на страту… мiй батько пiшов… єдине моє кохання, єдина вiдрадiсть… єдина моя слава i втiха; але глянь — я не плачу i не збентежу його останньої хвилини сльозою.
— Ох, правда, — мовила Катря, гамуючи сльози.- I ти не нажилася, але ти й не жила зовсiм! Ти не зазнала iще того щастя, яке охоплює райською жагою i розум, i волю, i серце, i всю людину цiлком приковує до втiхи земної… ти ще не кохалаї
— Почiм ти знаєш? — вiдказала упавшим голосом Орися i провела рукою по бiлому чолi, немов бажаючи змести з його уїдливу болiч. — А може, кохання моє ще страшнiшою п'явкою вп'ялось менi в серце!
— Твоє кохання! — нестямилась Катря, пiдвiвши голiвку i затаївши враз сльози: дитяча цiкавiсть перемогла її страждання. — Ти, моя перша подруга, посестриця, i нiколи менi про те не промовила й слова.
— Суть такi рани, якi жадалось би i вiд себе самої сховати, а не то що вiд миру, — важко зiтхнула Орися, вiдвернувши вiд Катрi свiй зрушений вид.
— Орисю! Рiднесенька! Зiронько моя! — обнiмала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати i ласкаючи свою товаришку по горю. — Скажи менi хто? Подiлись горем — легше буде… Коли виплачешся i розважиш тугу — завжди на душi легшає…
— Ти пам'ятаєш того козака… Антона Корецького… що до нас приїздив у Бар?
— А, пам'ятаю, пам'ятаю… Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синiми очима i бiлим панським лицем?
— Так, так!
— Як не пам'ятати! Пам'ятаю i за сто сажнiв пiзнаю! Я в його, коли признатись тобi,усмiхалась уже Катря, щаслива тим, що таїну вивiдає,мало-мало не закохалась… Не здолала чисто й глянути на тi закрученi вусики… Тiльки тривай… — зупинилась вона, мiркуючи… — Адже ж то брат твiй? Вiн тебе називав сестрою?
— Нi, вiн не брат: вiн по кровi менi був зовсiм чужий, а по серцю… ех! — Орися нетерпляче махнула рукою. — До чого цi спогадки тепер? Навiщо намучене серце вражати?