— Годi! Годi! Господь з тобою… Най її криє покровом своїм цариця небесна! Не думай… засни хоч трiшечки: ти одна тепер голова на цiле замчище та панотець…
— Я засну, бабусю, — обезпечала Орися.
— Засни, моя дитино! А я готую обiд i всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести…
— Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш лишень про других… а я то про себе… Готуйте, готуйте, i я пiду допомагати… — заметушилась Орися i встала, переклавши обережно на подушку голову Катрi.
— Нi, нi! Ти вiдпочинь, — там помiчниць досить, а ранком i ти нам допоможеш. Вiдпочинь, послухайся твоєї бабусi, адже я тебе бiльше за рiдну доньку люблю.
— Послухаюсь, бабусю, — згодилась Орися покiрно.
— Пошли їй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокiй! — промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа i тихо, зовсiм згорбившись, вийшла з свiтлицi.
Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне — веде якийсь спiв похоронний…
Зупинилась Орися перед ликом небесної i тихо навколiшки стала.
— Царице безгрiшна! — шепотiли уста її тихо. — До тебе, до нашого прибiжища тихого лине моя остання молитва! Не вiд куль, не вiд стрiл ворожих, не вiд смертi ховай моє серце, а вiд немочi та страху! Пошли i менi, о всепiтая мати, силу i мужнiсть з вiдважною усмiшкою на страту пiти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену вiру i за твою, панно пречиста, вiковiчную славу!
Лампадка спалахнула i погасла. Все пiрнуло в хмурiй пiтьмi, тiльки крiзь шибки в вiкнi ледве-ледве сiрiв наступаючий ранок.
Коли це раптом навдалi щось блискавицею свiргонуло; через хвилину гуркiт розлiгся i полохлива луна вiдгукнула його по долинi. Задзвенiли шибки; Орися здригнулась i стала Катрю будити:
— Вставай, — уже починається!
III
Глупа нiч; проте у польськiм Обозi край намету коронного гетьмана Степана Потоцького жвавий клопiт i рух. Слуги з походнями нишпорять, бiгають вiд мажi до мажi; випаковують i припаси, i начиння всяке — куфи, барилки, пляшки; в обгорiлiй хатинi приладнались кухарi з куховарством i край яскравого полум'я готують, печуть, на рожнi шкварять i лаються. Навкруги, пiд дрiбним холодним дощем, не горять, а куряться вогнища; коло них в туманистих загравах кривавими плямами вбачаються постави людськi, — iншi лежать скорчившись, iншi сидячи сплять, i тiльки де-не-де ходять мiж ними з рушницями пильнi вартовi.
А в спустошенiй каплицi бенкет iде i варом кипить шляхетське життя.
Розiслано на долiвцi дорогi килими; розставлено складнi шкуратянi канапи й крiселка, розложено столи i бiлими обрусами вкрито; на них у срiбних тяженних, нюрнберзької роботи, шандалах горять десятками свiчi восковi; на срiбнiй i золотистiй посудинi їх полум'я миготить i блискоче зiрками, яскрiє дiамантами в кришталi. Сайгаки i голови з вепрiв стоять на столi; розмаїтi потравки, бiгоси, лозанки парують i смачним пахом дратують охоту до їжi; у куфах, сулiях, пляшках лелiють ласкаво та втiшно i старки, й наливки, i заморськi вина, i темнi та густi сорокалiтнi меди. Слуги метушаться упадливо та улесно, пiдносячи бiльше та бiльше i вигадливих страв, i цiлющого трунку.
На канапi, медвежою шкурою вкритiй, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний — Потоцький, син старого Миколи Потоцького, що завершив сумно пiд Корсунем свою бойову славу. На йому довгi сап'янцi з золотими острогами i срiбна мiсюрка, а зверху наопаш — розкiшний кармазиновий кунтуш з венецiйського оксамиту, облямований горностаєм; на головi соболевий шлик з струсевим пером, що дiамантом коштовним прип'ято. Многоцiнне камiння яскрiє i свiргоче йому на руках, i на застiбках, i на пiхвах прип'ятої до лiвого боку дамаської шаблi.
I криклива пишнота, i вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, i хiтливi безсоромнi очi, i млява, знесилена постава — нагадували швидше фiгуру знудженої повiї, нiж мужнього ватага Посполитої Речi.
Поплiч Потоцького справа сидить польний гетьман Лянцкоронський; вiн, навпаки, одягнений в звичайну бойову одiж; обличчя йому повне достойностi й поваги; в очах, синiх, великих, свiтиться розум.
За ним сидить в сталевих шелягах воєвода Чарнецький, на всю округу — пекло i жах; вiд його мусянжового, загартованого в боях обличчя вiє холодом зимовим, з горбинкою нiс загнувся йому гаком, нагадуючи дзьоб у хижого птаха; в зеленастих очах яскрiє сваволя i лютiсть.
Лiворуч почетнее мiсце сина кримського хана Махмета-Гiрея — на цей раз порожнє: вiн чогось не прибув на сьогоднiшнiй бенкет.
Далi за столами по достотам мiститься панство вельможне; убране в саєти, єдваби, злотоглави та в зброю блискучу, воно зiбралося тут немов на мазура з пишними красунями панями та панянками, а не на воювання суворе. Деяким не вистачило стiльцiв, так вони зiрвали зi стiн схизматськi образи, положили їх тилом на зруби та на них i розсiлись. Одного образа вони дiстать не здолали, бо високо висiв, так вiн i зостався у них свiдком єдиним.
Не дбаючи про холод i про вiтер, що вривався в розбитi шибки i хитав тривожливе полум'я свiч, обличчя у бенке-тарiв, розшаренi старкою, та добрим венгерським, та литовськими медами, палали вогнем i свiтились звiрячою втiхою.
I регiт, i вигуки, i скоромнi вигадки, i дзенькiт склянок, i цокiт ножiв — все змiшалось у галас безладний та дикий.
— На моє здання, — провадив польний гетьман, запиваючи свою мову ковтками старого венгерського, — не слiд нам затримуватися тут повними силами ради якоїсь там жменi ошарпаних гультiпак — i негоже, i мети нема, та й часу жаль: Беллона страх вередлива i за марнування часу помстить жорстоко.
— Найперше, сьорбаючи сонливо з золотого келиха мед, суперечив йому гетьман коронний, — панська вельможнiсть надуживає злегка правдоту: ця горстка наволочi нас затримать тут не зможе, а дасть тiльки малий вiдпочивок i сяку-таку розривку…
— Не я, яснiйший графе, надуживаю правдоту, не я, — пiдкреслив свої слова збуреним голосом Лянцкоронський. — Замок Буша — це орлине гнiздо: воно недосяжне, спитайте хоч пана Чарнецького.
— Так, вельможний гетьмане, мiй батько його будував, а вiн знався на справi вояцькiй i винайшов виборну мiсцевiсть, — пiдкрепив пан Чарнецький.
— Тим краще, панове, — бiльше потiхи… але я доведу його вельможностi, що над правдотою вчинено гвалт, — вiв далi Потоцький, i в його масних очах заяскрiла ненависть. — Вчора ми одного з того бидла скрутили, i вiн на сковорiдцi признався, що в пригородi засiла лиюень купка мiзерна якоїсь рванi та втiкачiв-хлопiв, а в вашому ухваленому замку лишилась-но жонота сама, розумiє пан — самi кобiти, — це раз; в замку схованi усi добра, i козачi, i окольних селян, та й награбованi у поштивої шляхти, — це два; в замку, нарештi, ми наловимо живцем молодиць i дiвчат… а при наших похiдних нуждотах, при сiчових голоднечах-постах воно не помiха, — це три; чи не так би то, лицарство славне?
— Правда, правда, яснiйший графе! — загоготiла шляхта. — Се головна рiч, i по наших нужденних трудах, ой-ой, яка ласа!
— Даруйте, пане гетьмане… — почав було Лянцкоронський.
— Пшепрашам, вельможний пане, — перервав його пан Потоць. кий, i польний гетьман, ображений, змовк.
— За кобiт i за любощi! — пiдняв келих Потоцький.
— Вiват! — загримотiло навколо.
— Хоча й отi хлопки, — вiв далi, смакуючи губами, Потоцький, — неелегантнi, грубi, незграбнi i кiзяком тхнуть… але iнодi, панове, я люблю дичину залежалу… Хе-хе-хе!!
— Досконале, ясний графе! — пiдхопив, потираючи руки, червоновидий, банькатий, з закрученими догори вусами пан Яскульський. — Присягаюсь святим Паркелем, що кобiта i вино, та ще як до них додати пєньондзи — найкращi утiхи на свiтi. За Венеру ж, Бахуса та Меркурiя, ясне лицарство! In hoc trinitario est veritas! Вiват!!!
— Вiват! Вiват!! — розляглося навкруг.
— Тiльки єдину увагу додам я, — вiдмовив Чарнецький, — щоб українських хлопок до кобiт не єднати: вони — тва-рюкгi!
— Мiж українками i по красi, i по душевних достотах суть привабнi жiнки i дiвчата, сперечив якось нiяково i нервово молодий шляхтич, що сидiв осторонь i не доторкався до кубка.