Всi звернули увагу на таке в лицарськiм колi зухвальство — на оборону пiдлих схизматок, якi у вельможної шляхти мались за найгидшi, приниженi тварi.
Зборонець був огрядний i стрункий — красень юнак; його бiле, благородне чоло обмежали золотисто-каштановi кучерi, на виразнiм обличчi свiтились ласкою i вiдвагою синi очi.
— Хочай й лицарський повин боронити кобiт, але на цей раз, пане, твоя оборона занадто смiлива i дражлива, — зауважив по невеликiй паузi гетьман Потоцький.
— Даруйте менi, яснiйший графе, що я насмiлився тут виявити свою думку; але мене змалку наставили говорити правду усюди, — промовив з достотою молодий лицар, уклонившися гетьману низько.
— I я прошу вибачення за його, — додав Чарнецький, — тим паче, що вiн, на лихо собi, виховався у хлопiв i не змiг ще досконально спiзнати магнатських звичаїв i обичаїв.
— Яким робом мiг шляхтич шанобний виховуватись у хлопiв? — здивувався Потоцький.
— Дуже просто, ясний графе: якийсь iз сих гайдамакiв розбишака спалив, нiбито з помсти за свою бидлиську сiм'ю, у мого дiвера хутiр, вигубив цiлу фамiлiю, i захопив гвалтом одного лишень хлопчика у полон, i повернув шляхетного сина на своє хлописько.
— Вiн мене мав не за хлопа, а за свого рiдного сина, — поправив тремтячим вiд обурення голосом молодий шляхтич.
— Сором, пане! — покрикнув грiзно Чарнецький. — Через тебе соромiцькою кров'ю спалахнув мiй вид: не мати гонору i перед лицарством хвалитись своєю ганьбою, що був змушений гвалтом сином лiчитись тiєї родини, що твою матiр, сестер i братiв поконала…
У молодого шляхтича блиснули очi благородним вогнем, i вiн згорда вiдповiв:
— За мене, пане воєводо, не знадобиться червонiти нiкому: хочай мене вигодовано i виховано у хлопськiй сiм'ї, але тi хлопи мене змалку вчили правди, i честi, й добра, вчили, по своїй вiрi схизматськiй, i в ворозi людину вважати i битися з ним по-лицарськи чесно.
— Ого-го! — перенiсся ображений буркiт довкола. Чарнецький збурено стиснув у шаблi держак; Потоцький стукнув об стiл келихом, аж многоцiнна рiдь розлилася; один тiльки Лянцкоронський усмiхнувся самовтiшне i згорда.
— Я вiрю панському слову, що гайдамаки винищили мiй рiд, — вiв далi поривчасто шляхтич, але той, що мене зрятував, чи був межи ними, то ще питання? Навiщо б вiн, панове лицарство, визволяв ворожого сина? Хiба б, може, для тяжчого катування, для гiршої муки, але ж не задля ласки й упаду? Це непорозумiння страшенне, ця пекельна непевнiсть менi вибачає зневiр'я… В нашу добу, коли й закон, i права поваленi в крив'янi калюжi i безкрая брато-губна…
— Братогубна?! — спалахнув гетьман Потоцький i брязнув шаблюкою об крiселко. — Коли б тiльки на тобi не шляхетська зброя, ти б менi заплатив головою за те, що нашими братами хлопiв назвав. Молодий шляхтич пiдвiвся i затремтiв, обурений гнiвом.
— Я мушу, ясний графе, заступитись за молодого драгуна, за його щиросерде завзяття, — промовив улесним голосом Лянцкоронський. — Звичайно, i хлопи суть християни, тiльки iншого розуму, а всi християни вважаються за братiв по Христу.
— Чи не набралася й панська вельможнiсть якого-небудь схизматського розуму? — процiдив пан Потоцький, повернувшись з показною погордою до Чарнецького. — В кожнiм разi, пане воєводо, я вбачаю, що юнак має такий небезпечний i до наших шляхетських засад не подiбний свiтогляд, на який не можна упевнитись в бої.
Поблiд вiд образи юнак, вiдкинув назад свої кучерi пишнi, пiдголенi елегантно кружком, i вiдповiв з благородним запалом:
— Мiй свiтогляд, мої думки, яснiйший графе, менi кажуть усю кров до останньої краплi пролити за добро i за спокiй моєї ойчизни, за честь нашого пишного лицарства i за свободу нашої Посполитої Речi. З дитинства ходив я до грецької церкви i там навчився вiротерпiння; проте, дiзнавшись, що мене охрещено католиком, я зумiю чесно ним бути i зумiю вмерти, але за правду, за волю i за наш край! Присягаюсь яснiйшому пану усiм, що маю святого, — могилами батькiв i дiдiв, славою моєї Литви i величчям Посполитої Речi, що без вагання буйну зложу, де скаже менi мiй повин.
— Незле слово, — прищуривсь Потоцький, — але все ж прошу пана воєводу керувать поки новака не до бою, а до перемов; очевидячки, язиком владає вiн лiпше, нiж мечем.
Шляхтич хотiв був ще вiдповiсти на теє, але Потоцький рукою махнув, i молодий драгун, уклонившись поштиво, вийшов геть iз каплицi.
— От за таку образу, — покрикнув Чарнецький, аж заша-рiвшись вiд шаленостi, — що огидне бидлисько покалiчило нанiвець мого родича, от за одно це буду мститись до сатанинського нестяму, — нi баби, нi жiнки, нi дiвчини, нi навiть дитини не ощаджу, — випалю, винищу, видавлю все, щоб i насiння вiд цього гадючого кодла не лишилося!
— Ось моя рука, пане воєводо, — простяг свою руку Потоцький, — тiльки-но в винищеннi ворога до ноги i лежить благо ойчизни.
— Так, так, ясний графе! — вiдiзвалася бiльшiсть, а меншiсть похнюпилась мовчки.
— А я мислю, — пiдняв голос гетьман напольний, — що така бойня шалена появить за собою саму-но руїну, яка, нарештi, i стане могилою Польщi: не в знищеннi своїх кревних пiдданих, якi й боронять нашi крайницi, лежить сила держави, а в спiльнiй користi та згодi.
— Шкода, бардзо шкода, що ми з паном вельможним навпаки розiйшлися думками, — вiдрiзав з пихою гетьман коронний, — але тим паче я поступитись своїми не можу i даю наказ: сьогоднi ж уранцi всiма потугами вдарить на Бушу, сплюндрувати її, розграбувати до пня, жодної душi не випустити живою, жодної, - наддав вiн, — прiч вродливиць з жоноти… а гiрших — татарам.
— Я повинен коронному гетьману заявити, — напружив слово Лянцкоронський. — Iнтереси вiйни, а з того й вiтчизни потребують не забарювати тут вiйська, а лишить задля нагляду хiба одну яку коругов; нам треба хапатись до Бара i зломити борвiя у цiм краї — полковника Богуна; тiльки в тiм разi ми з безпекою зможемо рушити на головнi сили ворожi. Всяка ж забара дасть Богуну змогу стягти потуги, скрiпитися силою; тодi ми опинимося в лабетах i нашi спiльники татари, утративши надiю на здобич, кинуться нашi краї грабувати i на нас самих зброю повернуть… Уже недарма i на сьогоднi не прибув сюди ханський син.
Слова Лянцкоронського були надто важливi i зрушили своїм тягарем всiх; але це збурило iще бiльш непохилу волю магната.
— Чудову панської можностi думку я заховаю на спогад, — кепливо вiдповiв крiзь зуби Потоцький, — але прецi ж я по волi славутнього сойму тут стою за коронного гетьмана, то з того на менi одному i вiдповiдальнiсть лежить за розпорядки, а панський обов'язок лишень пильнувати, аби мої накази справлялись до слова.
— Свої обов'язки, ясний графе, я знаю! — промовив Лянцкоронський, кивнувши головою недбало.
— Ну, так я наказую: зараз же удосвiта, не гаючи й хвилини, добуть Бушу i до ноги знищити всiх!
— Ким не ким, а вже мною яснiйший граф задовольнений буде! — гримнув, скрегочучи зубами, Чарнецький. — Я їм гарячого сала за шкуру заллю, потiшуся над собаками! Нагадаю їм до сконання мого небiжчика батька.
— Так, так! — злорадо зареготав гетьман. — За потiху пана Чарнецького, за його помсту преславну! — пiднiс вiн налитий джурою келих.
А осяяний трiпотливим свiтлом лик богочоловiка дивився згори лагiдно на сп'янiлi i розсатанiлi вiд злоби обличчя, позирав кохано на дiтей своїх, за яких i розпинавсь на хрестi.
IV
Цiлу нiч у пригородi йшла тихо, але й безупинно робота: насипались землею лантухи, плелися тури з верболозу i набивалися глиною, уставлялися в двi айв три перiї дубовi мажi, окутi добре залiзом, — найкраща оборона рухома супроти нападу кiнницi, — пiдглибшались рови i окопи, перетаскувались майже на плечах бойовi всякi прилади — гармати, дiла i гакiвницi. Поважно, порядно, без зам'ятнi, з безперечним послушенством сотниковiй волi, з епiчним спокоєм i навiть веселим гумором чинилася справа.
— А нуте, хлопцi, тягнiть сюди, на середину, нашу паню пузату та постелiть постiль добрячу, обложiть її гаразд турами та подушками, набитими глиняним пухом.
— Ми нашу товстопузиху обложимо, пане сотнику, як гетьманшу, а вона за те нам подякує, - вiдгукнулись у темрявi зiгнутi спини, що по кругляках тягли гужем широкогорлу гармату.