Світлина 5. Переїзд Юнаків через Прагу до місць призначення.
Днів через десять я отримав листа від свого односельчанина і колеги по гімназії Івана, який був між тими, що від'їхали. Він повідомляв, що вони опинилися в столиці Австрії — Відні, що їм там непогано і обіцяють навіть продовжити гімназійне навчання. А ми тим часом жили надією на скору зустріч з колегами і друзями. Та не так склалося, як гадалося. Незабаром нас справді повезли, але, як вияснилося пізніше, в зовсім протилежному напрямі, хоча до кінця поїздки ми про це не здогадувалися. Пам'ятаю, була неділя. Гарний сонячний день. Поїзд зупинився на головному двірці Праги (світлина 5). Коли вийшли з вагона, зразу попали в оточення чеських коліярів у традиційних чорних мундирах. Ми привернули до себе увагу своїми українськими відзнаками. Було якось не по собі, коли в розмові з нами ці сивочолі колійовці пропонували обміняти на хліб свої кишенькові годинники, але у нас його також не було. Ось так воєнне лихоліття міняє вартість різних цінностей, ставлячи перед людьми головне завдання — вижити за всяку ціну самому й своїм близьким. Далі поїзд перетнув празьку ріку Влтаву, по якій спокійно, як за добрих часів, пливли човни з відпочиваючими пражанами. Пізно ввечері ми досягнули кінцевої зупинки. Це було місто Еґер. Пройшли пішки понад шість кілометрів до військового летовища, розташованого за містом. Наші юні спини вперше реально відчули, яку нелегку ношу ми взяли на себе. Знемагаючи під важкими наплечниками (особливо ті, кому ще не виповнилося шістнадцять), хлопці підбадьорювали себе сміхом та жартами — мовляв, ми все ж таки вояки. Правда, сильніші добровільно допомагали слабшим, беручи від них ручний багаж. У наплечнику було запасне взуття, робочий мундир, білизна, два коци, дві шинелі, протигаз у металічній коробці, важкий шолом, предмети туалету, харчі. Всього близько 30 кілограмів з домашньою валізкою, яка зігрівала нам душу і була тією невидимою ниткою, що пов'язувала цих дітлахів на чужині з рідним домом.
На летовищі базувалася переважно італійська транспортна авіяція. Розмістили нас у дерев'яному бараці. Хлопці поснули вмить. Вранці нас підняв пронизливий свисток чергового. Наступний день приготував нам багато нового, цікавого й навіть приємні несподіванки. Еґерський табір служив збірним пунктом понад п'яти тисяч Юнаків різних національностей. Були тут українці з наддніпрянської України, які носили на нарукавних пов'язках не лева, як ми, а тризуб. Ми чомусь стали їм заздрити і старались всякими шляхами і собі придбати такі пов'язки з тризубом, бо, на нашу думку, це більш повно підкреслювало, що ми стовідсоткові українці, а не якась етнічна різновидність.
Були тут білоруси, росіяни, прибалти, німці — всього більше десяти національностей.
Щодо даних з книжки Тимоша Білостоцького про те, що в Юнацьких формаціях були араби, греки і навіть цигани, вважаю їх дуже сумнівними. Про таких ніколи не чув і їх не бачив. Біля головного бараку, де розміщувалась адміністрація табору, на високих флагштоках майоріли прапори країн, Юнаки яких тут були. Як не парадоксально, але українських стягів було два: один з левом, другий — з тризубом. Як видно з цього, мікроб розколу нації був явно присутній і тут, понад шість десятків років назад. Хтось таки підкинув ідею німцям про два прапори однієї країни.
Надзвичайно приємною несподіванкою тут, у Еґері, була моя зустріч з дрогобицькими ґімназистами. Їх мобілізували після нас. Серед них був Орест Німилович, з яким ми жили на одному подвір'ї на вулиці св.Івана в Дрогобичі. Від цих хлопців я довідався, що вони читають українську газету «Голос» та що в одному із номерів цієї газети було оголошення про те, що мене розшукує тут, у Німеччині, моя рідна сестра Марійка. Але, на жаль, ту газету знайти не вдалось і, можливо, корінний поворот у нашому з нею житті не відбувся.
Через декілька днів для Українських Юнаків була організована польова Служба Божа, яку відправив о. проф. Северин Сапрун. Цей захід мав для нас велике моральне значення серед цієї багатотисячної різнонаціональної маси. Ми відчули, що ми українці, знаходимося дещо вище від Юнаків інших, по суті, маловідомих націй. Але, як кажуть, в сім'ї не без виродка. Я став свідком дуже неприємного видовища. Німець водив від бараку до бараку нашого хлопця без погонів, але з жовто-блакитною пов'язкою. Він пересувався на колінах, а на грудях у нього висіла табличка з написом «злодій». Вияснилося, що цей хлопчина вкрав у іншого, з яким проживав у одній кімнаті, якісь харчі. Зрештою, недоїдання і постійне відчуття потреби «щось з'їсти» переслідувало нас, молодих хлопчаків, постійно, протягом усього часу перебування в Юнаках. У зв'язку з цим наші хлопці часто йшли на дуже ризиковані кроки. Пригадуються такі випадки. У вечірній час на кухні в електричних котлах знаходилась їжа, приготовлена на ранок. У цю пору чергові кімнат приходили з дюралевими коновками за чорною кавою (кава була вівсяна, без цукру). В кутку кухні, сидячи на табуретці, дрімав старий німець. Освітлення було притемнене. Використовуючи такі сприятливі ситуації, відважні хлопці часто «переплутували» котли і замість кави націджували в коновки молочну рисову зупу. Пам'ятаю, як одного вечора черговий замість чорної кави притягнув у коновці костомаху з добротним шматком м'яса. Як зумів він виловити цю здобич з гарячого котла, так і не признався нам. На жаль, були й трагічні випадки, про що розповім дещо пізніше. І все ж таки, «німаки» були негідниками. З моїх спостережень можу стверджувати, що у них дисципліна завжди межувала з жорстокістю. І не тільки відносно нас, але й відносно своїх. Часто приходилося бачити на вулицях міст Німеччини, коли старший рангом німець, притому навіть не офіцер, а якийсь фельдфебель або унтерофіцер, ганяв рядового німця за те, що останній не віддав чести старшому по службі. Відбувалося це так: старший командував: Hinlegen! Auf! (падай, встань), а винуватець виконував ці команди з останніх сил. Або змушував відтискатися від землі до повного виснаження. Тому стверджую абсолютно відповідально, що між нами і німцями ніколи не було ніяких дружніх, теплих відносин. Волею долі ми просто були приречені на співіснування.