Трапився тут, в Еґері, й інший випадок, але з дещо патріотичним відтінком. Та це сталося не з нашими хлопцями. Одного дня ми спостерігали, як на майдані вишикувався білоруський контингент Юнаків, яким хитрі німці оголосили про переїзд в інше місце, тому необхідно забрати всі свої речі. Пізніше була дана команда: перша шеренга три кроки вперед, третя — три кроки назад (в німецькій армії шикувалися в три шеренги). Далі — розстелити перед собою коци і викласти з наплечників та кишень всі речі. Після детальної ревізії хлопців повернули назад у бараки на свої місця. З розмов між німцями вияснилося, що напередодні білоруси працювали на складах зброї і після їхньої «роботи» недорахувалися кількох револьверів. Останні були малокаліберні. Хлопці майстерно заховали їх на тілі під одежею, тому зброю й не знайшли.
В Еґері нам зробили якісь щеплення, сфотографували. Одна із таких світлин, де ми зняті без сорочок, вміщена в книжці проф. Зенона Зеленого «Українське Юнацтво у вирі Другої світової війни» (світлина 6).
Світлина 6. Після медогляду і щеплення в Еґері.
Через деякий час знову в дорогу. Курс — на захід. Еґер був останнім, порівняно спокійним місцем на наших дорогах війни. Цим разом ми опинились у Мюнстері, головному місті землі Вестфалія. Палали пожежі після чергового нальоту американської авіяції. Нас поспішно розмістили на військовому летовищі і перекинули на палаючий залізничний вузол. Видали лопати і наказали зробити розриви між палаючими штабелями вугілля, щоби, по можливости, зберегти як можна більше палива, так необхідного для паровозів. Робота була просто пекельна. Нестерпна жара і полум'я не давали можливости близько підійти до штабелів. Неподалік стояв товарний ешелон, вагони якого були понівечені уламками бомб. В одному з них крізь проламану стіну виднілися скриньки з консервами. Один з хлопців підійшов до вагона і витягнув зі скриньки одну банку. В цю мить пролунав постріл і Юнак з банкою в руках упав мертвим. Стріляв вартовий, який оберігав цей ешелон. Оскільки ми працювали у робочих мундирах з німецькими відзнаками, думаю, що охоронець не міг знати, що цю роботу виконують не німці. Жертвою став, якщо не підводить мене пам'ять, Микола Березовський зі Стрийщини. Для похорону німці виділили 5 чи 6 хлопців, що жили з ним разом у кімнаті. Ми виплели вінок з двома жовто-блакитними лентами, зшитими з запасних наших нарукавних пов'язок. Цей випадок ще більше поглибив прірву в наших відносинах з німцями. Ще біля двох тижнів ми працювали на розбиранні завалів після бомбардувань, витягали якісь сейфи з-під руїн державних установ і т.ін. За цей час довелося пережити декілька жахливих нальотів американців, коли шансів залишитися живими майже не було. Неможливо передати ці відчуття, коли при наростаючому пронизливому свисті бомб практично прощаєшся з життям. Лежачи на землі, краєм ока глядиш у небо, і здається, що всі бомби, які сипляться немов з розв'язаного мішка, летять саме на тебе і ти настільки втискуєшся в цю землю, що перетворюєшся в якийсь пляцок, а під тобою від цих зусиль наче утворюється заглибина.