Німці і тут своєрідно поглумилися над нами (так нам здавалося), бо біля монастирської брами поставили нашого вартового у парадному однострої з лопатою на плечі.
Закінчивши спорудження «штелюнґів», ми повернулися до Німеччини. Невелику групу із кількох десятків Юнаків (серед них і мене) відправили на військове летовище Тутов. Нас призначили до батареї тридцятисемиміліметрових напівавтоматичних зенітних гармат. Розмістили в невеличких дерев'яних домиках, зовні довкруги захищених земляним валом. Гарячу їжу доставляли в термосах-наплечниках. Крім бойового чергування вдень і вночі, ми опановували матеріяльну частину гармат. Нас змушували вивчати німецьку мову і німецькі пісні. Тут у мене виник конфлікт з командиром батареї. Якось він викликав мене до себе і звелів збиратися до виїзду на науку до Берліна. Я тоді вже добре володів німецькою, дуже добре знав і польську мову, бо ще в гімназії читав багато книжок, особливо творів Конан-Дойля, польською. Ще з першого табору в Гульчині мав звання допоміжного вишколювача та перекладача, на погонах мав срібну нашивку. Німець не міг дохідливо пояснити, на яке саме навчання мене направляють. А в мене закрався сумнів, чи це не підготовка якихось диверсантів-парашутистів, шпигунів або ще щось подібного. Я відмовився. Німець скипів, обізвав мене бараном. Сказав, що не вмію використати нагоди, яка дається далеко не кожному. Я мотивував свою відмову тим, що не хочу розлучатися зі своїми хлопцями. З його сторони пішли погрози. Якщо не поїду, зробить мене своїм джурою і буду змушений носити йому каву. Тільки пізніше з книжок я довідався, що справді були якісь курси для Юнаків-ґімназистів, де готували підстаршин. Та все обійшлося, і ми, не загрівши тут довго місця, вирушили назустріч подальшій своїй долі.
І знову військове летовище поблизу Ґрайфсвальда. Спочатку нас розселили просто в ангарі. Внизу літаки, а ми в бокових службових приміщеннях. Отже була можливість не тільки достатньо надивитися на всю ту незвичну техніку, а й помацати руками і посидіти в кабіні такого бойового монстра, всього за якихось десять цигарок, вручених механікові, що обслуговував ці літаки.
Хочеться зауважити, що всюди, де ми перебували, нас по-різному трактували щодо харчового забезпечення. В одних місцях нас вважали за підлітків і ми обов'язково отримували молочну зупу. В інших — дорослими, і тоді видавали цигарки. Більшість хлопців не курили, отже за них вимінювали у німців найрізноманітніші речі: від авторучок та старих годинників до нових сорочок тощо.
Через деякий час ми переселились у військове містечко поряд з летовищем на перший поверх триповерхового будинку. Два поверхи займали летуни. В основному тут базувалася винищувальна авіяція. Стару генерацію літаків представляли «Мессершміти-109» і пікірувальні штурмовики «Юнкерси-152», нову — «Фоккевульфи-190». Були і літаки-розвідники «Мессершміти -110» незвичної конфігурації — з двома корпусами. Ми називали їх «рамою». Летовище було дуже добре замасковане. Військове містечко і всі споруди, які обслуговували летовище, були в лісі. Кожен літак мав на обочині летовища під прикриттям дерев своє місце у вигляді досить глибокої ями з тристороннім обвалуванням. З четвертої сторони був плавний виїзд з ями на льотне поле. У такий спосіб вдавалося зберегти літаки непошкодженими, навіть якщо скинуті противником бомби розривалися порівняно на невеликій відстані. Зверху над літаками натягали маскувальні сітки.
Була пізня осінь 44-го. Надворі помітно похолодніло. Наш цуґ перебазували в інший куток летовища. Поясню, що зенітна батарея складалася з трьох цуґів, а кожен такий цуґ з трьох ґешіців — тобто гармат. Гармати були автоматичні, двадцятиміліметрового калібру, з дальністю прицільної стрільби до чотирьох кілометрів. Тому їх розміщували по периметру летовища, а часом у самому його центрі. Отже наше положення, з погляду безпеки при бомбардуванні, було зовсім незавидним, а військові летовища завжди були ціллю номер один. У кращому становищі були Юнаки, що служили у важкій артилерії калібру 88 міліметрів. Їхні гармати розміщувалися на значних відстанях від охоронних об'єктів і були розраховані на недопущення ворожих ескадриль ще на підльоті до них.
Тут ми зустрілися з черговим «чудом» німецької техніки, яке мало назву «Гукопак». Це система з двох літаків, що були замоцовані один на одному. Нижній літак — двомоторний бомбардувальник «Юнкерс-88» повністю «нафарширований» вибухівкою. На ньому сидів, наче орел перед злетом, на спеціяльних лабах одномоторний винищувач-штурмовик «Фоккевульф-190». Ці системи спарених літаків призначалися для ураження особливо важливих об'єктів, у тому числі великих транспортних кораблів. Суть задуму була наступна: досягнувши заданого об'єкта, обидва літаки у зв'язці пікірували на нього, а коли опускалися на допускну відстань, верхній, з допомогою спеціяльної системи, від'єднувався і шугав у висоту. Нижній, витримуючи задану йому траєкторію, «врізався» в об'єкт.