Отож, доставка сьогоднішнього космічного корабля «Буран», який стартує на певній висоті з літака, що його туди доставляє, не є абсолютною новинкою авіяційної техніки, бо подібні системи з двох літаків використовувалися ще 60 років тому, під час Другої світової війни.
Трапився тут з нами такий випадок. У надвечірній час, неподалік нашого дерев'яного домика, стартував, причому дуже важко, зі страшним ревом, саме такий «чорт верхи на Вакулі». У бараку було холодно, і ми вирішили роздобути дров. Ще раніше примітили розламану дерев'яну будку. Взяли візок, на якому підвозили бомби до літаків. І поки завантажили на нього уламки дощок, зовсім стемніло. Щоби не робити великий «гак» з дровами, вирішили пересікти швидко льотну смугу навпростець. Летовище не освітлювалося. І тут зненацька почули зовсім близько гуркіт літака, що заходив на посадку. Ми з усіх сил потягнули візок з бетонної смуги, що нам вдалося. Несподівано зі страшенним гуркотом, скреготом та снопами іскр літак пронісся перед самими нашими носами. Як вияснилося — це повернувся той самий «чорт», що важко стартував у парі перед кількома годинами. Був підбитий зенітниками і не зміг випустити шасі, тому зробив так званий «бавхляндунк», тобто приземлився на живіт. Як заведено у таких випадках, літак приземляється не на бетонну смугу, бо це означало б його загибель, а на трав'яний покрив летовища. Поки під'їхали невідкладна допомога і пожежники, ми «розчинилися» у поглинальній темряві.
Тим часом зозуля накувала нам нову дорогу. На цей раз нас перекинули у Східну Німеччину в район міста Штеттіна (тепер Щецін, Польща), що над рікою Одра. Останній відрізок долали знову пішки, бо залізниця була пошкоджена. Майже всю ніч йшли, знемагаючи під вагою наплечників. Перетнули велике гарне місто. Німець, який супроводжував нас, не зміг допитатися, де розташована та частина, до якої ми прямували. Тільки під ранок вийшли на околицю міста, що межувала із сосновим лісом. Коли зупинились і глянули вверх, то завмерли, а наш дотепний Степанко сказав: «Ось тут-то, хлопці, вже нам жаба цицьки дасть». У лісі виднілися високі дерев'яні вежі, а на них між верхів'ями сосен проглядалися платформи з легкими зенітками. Степанко продовжував: «Будуть дерти нас, як поганих когутів, і лише пір'я посиплеться на землю». Настрій у хлопців впав «до нуля». Підкріпившись трохи сухим пайком, вмить поснули, сидячи на наплечниках і притулившись спинами один до одного. Німець прокинувся першим і став виясняти ситуацію. Виявилося, що батарея повністю укомплектована і ніхто нас тут не чекав. Такі перипетії воєнного часу. Тим часом зустрілися з хлопцями, які тут служили. Це були німецькі Юнаки. Вони нарікали на свою долю, показали нам зрізану уламками бомб вежу. Казали, що були жертви. Ми ж раділи, що мали щастя, бо нас відправили назад «додому», тобто на старе місце.
Через декілька днів мені вручили документи, як старшому групи з десяти Юнаків, на відправлення в портове місто Барт, що розкинулося на однойменному півострові у Балтійському морі. У поїзді хлопці жартували, що об'їздили і сходили всю Німеччину вздовж, поперек та по діягоналях. Встигли побувати у Берліні, Дрездені, Ганновері, Мюнстері та інших великих містах. Але були це, на жаль, не туристичні поїздки чи переходи, а сповнені смертельної небезпеки та непередбачених «сюрпризів» передислокації. Згадували, в яких тільки бомбосховищах довелося тоді побувати. Від звичайних траншей до велетенських бетонних блоків, покритих зверху грубим шаром ґуми. Останні знаходилися серед житлових кварталів у великих містах. На їхніх стінах були намальовані вікна та балкони, щоби не вирізнялися поміж інших будівель. Часто поїзди, в яких ми подорожували, зазнавали нападу з повітря. Тоді вони зупинялися посеред поля і всі пасажири рятувалися хто куди і як міг. Побачивши, що пасажири — цивільні люди, з літаків припиняли стрільбу, зате на певній відстані скидали малі бомби і знищували залізничне полотно.
Ось і приїхали. Добравшися з великою бідою до досить великого міста Штральзунд, знову попали під удари авіяції. Нарешті Барт. Ми вперше в житті побачили море, порт та найрізноманітніші кораблі. Зустріли знайомих хлопців з Еґера і Голландії. Тут вони були вже старожилами. І знову військове летовище, знову легкі двадцятиміліметрові зенітки. Це була сорокова батарея третьої повітряної округи. Мене призначили навідником в обслузі, що у тогочасній військовій термінології іменувалося — канонір номер один. Але я вже набагато раніше зрозумів, що це найнебезпечніша «посада» в обслузі гармати. Бо коли поряд падають бомби або батарею обстрілюють літаки, всі члени обслуги інстинктивно кидаються на землю, втискаючись у мишачу нірку, а навідник мусить спочатку злізти з сидіння на гарматі та й так, щоб кованими черевиками не травмувати тих товаришів, що лежать на землі. Тому, симулюючи погіршення зору, я відмовився від цієї «посади».