З наближенням кінця війни нас посилено готували до боротьби з наземними цілями. Вивчали всі типи танків, що застосовувалися на фронтах Другої світової війни. Був створений спеціяльний загін для боротьби з ними з близької відстані. Декілька разів нас водили на стрільбище. Тренування відбувалися з використанням панцерфаустів, магнетних та тарілкових мін, пляшок із запалювальною рідиною.
Наближалося новорічне свято. Щоби його добре зустріти, ми погодились отримувати протягом останнього тижня перед Новим Роком дещо урізаний пайок. Новий 1945 рік зустріли з ялинкою. В їдальні зібрався весь особовий склад батареї. Цікаво, що протягом цілої доби не було жодної повітряної тривоги. Отже святкували обидві воюючі сторони.
Після Нового Року наші хлопці з особливим трепетним хвилюванням чекали Різдвяних свят, таких улюблених і завжди довгоочікуваних вдома на Батьківщині. Сидячи біля зеніток у передсвяткові ночі, ми обмінювалися спогадами про цікаві різдвяні традиції в різних реґіонах нашої Галичини. На сам Святвечір зібралися в найбільшій кімнаті біля ялинки, влаштували скромну святкову вечерю. Дехто одягнув свою вишиванку, що особливо підкреслювало урочистість обстановки. Настрій у всіх був пригнічений, бо кожний твердо знав, що саме у ці хвилини десь далеко в рідній домівці його обов'язково згадує найближча рідня. В уяві повставав образ заплаканої мами, колядників під вікнами батьківської хати. Після вечері почали колядувати. Позбігалися німці, товпилися в дверях та спостерігали за незвичною для них подією. А коли наші ґімназисти заспівали німецьку колядку «Штіллє нахт…» (Тиха ніч), вони приєднались і почали колядувати разом з нами. І це був чи не єдиний випадок, за весь час нашого перебування на чужині, процесу чисто людського душевного зближення і взаємного розуміння.
Служба в Барті протягом всієї зими була найдовшою з усіх служб у пунктах нашого перебування в Німеччині. Десь на початку березня ми переїхали у велике портове місто Росток. Летовище розміщалося над самим морським заливом, а наша батарея знаходилася в кількох десятках метрів від моря. Жили ми поряд з зенітками у великих наметах, які огрівалися залізними печами. Над наметом був закріплений червоний ліхтар, який вмикався разом з освітленням летовища в час злету і приземлення літаків, щоби останні не зачіпили нас своїми колесами. А були це важкі бомбардувальники Гейнкель-111 та Юнкерс-88. Під час злету навантажених бомбовозів повітряні хвилі сильно теліпали наметом, і здавалося, що колись літак зачепить цю нашу хату і понесе її в небо, а потім пустить у морську безодню.
На цьому летовищі, неподалік нас, проводилися випробування перших у світі реактивних літаків-винищувачів «Штурмфоґель» і «Блітцбомбе». Ці безпропелерні літаки по конфіґурації істотно відрізнялися від своїх старших собратів. Випробування були складними. Під час запуску двигуна з нього виривалися потужні полум'яні струмені, тому напоготові стояли пожежні машини і обслуга з вогнегасниками. Літаки якось кострубато злітали і так само приземлялися, зробивши декілька кругів над летовищем. Складалося враження, що вони не повністю керовані. Пілоти в очікуванні своєї черги «осідлати» цю не зовсім послушну машину знаходилися поряд з нами. Вони явно нервували. Пригадую, як в одного з них тряслися руки і він довго не міг застібнути комбінезон (дитяча спостережливість).
Час спливав швидко. Історія відраховувала останні тижні війни. І ось настав день, коли поступила команда знищити зенітки, взяти портативну зброю і до 14 години залишити летовище. У той час воно мало бути підірване. Почуття тривоги лягло на душу. Але розслабитися не було коли, наказ воєнного часу необхідно виконувати без обговорень. Для знищення кожної зенітки, в разі потреби, в її комплект входив спеціяльний вибуховий пристрій. Щоби не робити зайвого шуму та й не ризикувати при цьому своїм життям, наші наставники знайшли соломонове рішення. Наказали повитягати з гармат жерла, замки і все інше, що можна було швидко зняти, і викинути в море. Пізніше ми переклали весь запас продуктів з кухонного складу в свої наплечники і покинули Росток. Прямували на захід. Через певний час нам пояснили, що йдемо згідно з наказом до портового міста Вісмар, розташованого у гирлі ріки Ельби, де повинні сісти на корабель і відплисти до Данії. Це була правда, бо як ми переконалися набагато пізніше, проглянувши совєтський кінофільм «Зустріч на Ельбі», цей епізод з кораблем у ньому був відображений.