Піший перехід видався важким, дуже відчутним був додатковий вантаж продуктів. Якось, проходячи через одне село, побачили на подвір'ї віз на ґумових колесах, запряжений парою волів. Цей непопулярний уже вид транспорту був конфіскований і на нього ми звалили нашу ношу. Йти стало легше, хоча швидкість просування не збільшилася, бо воли є волами… З невеликими перепочинками йшли і вдень і вночі. Такого темпу не змогли витримати навіть воли, які все частіше зупинялися. Зрушити ж їх з місця було непросто. Змушені були невдовзі їх залишити і знову звалити наплечники на себе. Втома брала верх, тому поступово звільнялися від менш потрібних речей. Спочатку викинули шоломи, протигази, далі — коци, робочий одяг, шинелі та запасні черевики. Недоторканими були продукти. Все це добро упереміжку з рушницями, патронами, гранатами валялося тепер у придорожних канавах. У дорозі зустрілися ще з одним прикладом німецької дисципліни і порядку. Незважаючи на те, що навкруги панував повний розгардіяш останніх днів війни, дисциплінований німецький бауер віз невеличким візочком декілька бідонів з молоком на приймальний пункт. Посміявшись щиро над тим мирним чоловіком, хлопці випили молоко. Правда, не всім воно пішло на користь, бо в багатьох почалися шлункові розлади.
Ранком увійшли в село, розташоване за декілька кілометрів від Вісмара. Від місцевих мешканців довідалися, що на світанку місто зайняли війська західного фронту. Під час останнього перепочинку якось непомітно, нічого не кажучи, німці позривали погони і всі відзнаки. Ми наслідували їхній приклад. Тут у лісі я розстався також з дорогими моєму серцю речами, з якими не розлучався протягом усього часу перебування на чужині. Серед них були фотографії рідних та вишиті мамою сорочка і рушник.
Долаючи останні кілометри до мети, наша група почала «танути». Першими «загубилися» німці, далі по декількоро почали відставати і наші хлопці, причому нічого не кажучи і не порадившися з іншими. Тут доречно висловився один з колег, що жиди так ніколи не зробили б.
Раптом за нашими спинами почувся гул моторів. Ми зійшли з дороги, розсілися на беріжку за канавою. Познімали шапки і прийняли позу відпочиваючих. Я витягнув з наплечника білий рушник, на всяк випадок. На дорозі показався танк, обліплений солдатами в шоломах, одягненими у зелені засмальцьовані куфайки, з автоматами в руках. З наближенням танка, а в ньому ми безпомилково пізнали совєтський Т-34 (вчили ж все-таки), внутрішня напруга сягнула апогею. Танк нарешті порівнявся з нами, солдати пильно приглядалися до нас, але не зупиняючись мовчки проїхали мимо. На серці трохи відлягло. Дещо відійшовши від неприємних вражень, вирушили далі, але в різні сторони, групами по кілька чоловік.
Ось тут потрібні були нам, як ніколи раніше, старші наші наставники, ідейні вихователі! Але ними і не пахло. Перший раз ми зустріли їх в Еґері, другий — в Голландії (одного), і на цьому крапка.
Ми залишилися вчотирьох. Троє з Дрогобиччини, один наймолодший з Бережан чи Бучача. Пройшли ще зо два кілометри і вийшли на околиці Вісмара. Нас зустріли совєтські сапери, які працювали вздовж дороги з міношукачами. Зупинили, розпитували, хто ми, звідкіля йдемо. Ми пояснювали, що нас мобілізували копати окопи. Відносно одежі сказали, що наша домашня давно зносилась і нам видали старе обмундирування. На нас і справді були зелені вовняні, вже добре потерті мундири. Пішли вглиб міста. Воно було заповнене американськими, а можливо, і англійськими військовиками. Через кілька сот метрів нас затримав патруль, серед них вперше у житті побачили живого негра. Вояки були в темно-червоних беретах, на рукавах мали нашивки з зображенням парашутиста, а під ним напис: парашут — реґімент. Нас обшукали, питали, чи «рус, рус?». Це ми категорично заперечували, кажучи, що українці, але ці у відповідь лише хитали головами, що таких не знають. Можливо, якщо б підтвердили, що «рус», то вони знали б куди таких направити. Нас відвели в якийсь двір, де вже було декілька німецьких військовиків. Через певний час під'їхала крита вантажівка і американець показав на пальцях, щоби два хлопці сіли на машину. Полізли двоє, що ближче стояли до неї. Секунду подумавши, я показав солдатові, що також поїду і, не зустрівши заперечення, сів туди ж. Чому в мене визріло таке рішення — не знаю і зараз. Спроба порозумітися з американцем німецькою чи польською мовами успіху не мала, по-англійськи я не знав ні слова. Кузов був завалений мішками з вовняними грубими шкарпетками. Біля двох годин розвозили ці мішки з шкарпетками по військових частинах у межах міста. Американці розглядали нас з цікавістю, запитували, чи «рус»? Ми заперечливо крутили головами. Нас дружно плескали по спині, пригощали цукерками і печивом. Наприкінці, на мою просьбу, солдат дав нам по парі шкарпеток, і ми повернулися на місце, звідки виїхали. Яке ж було наше здивування, коли побачили порожній двір. Не було ні нашого четвертого товариша, ні наших наплечників з продуктами та іншими необхідними для життя речами. Солдат дивився на нас, ми на нього. Через декілька хвилин роздумів він закрив очі і замахав руками, даючи зрозуміти, що можемо йти куди завгодно.