Ми опинилися на вулиці і були просто шоковані, не знаючи куди, в якому напрямі податися, що робити далі. Це був один із найтяжчих днів у моєму житті. Бо протягом всього нашого перебування на чужині, незважаючи на всі жахи війни, про нас хтось думав і організовував наше життя. Ми не турбувалися про харчі на сьогодні і завтра, про дах над головою і нічліг. Тепер, залишившись без найнеобхідніших засобів для життя, крім одежі, що була на нас, ми були кинуті напризволяще. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що це не був мирний час, коли між живими людьми не пропадеш. Хтось таки тебе пожаліє і хоча б нагодує. Місто було переповнене біженцями з совєтської зони окупації. Потоки їх продовжували прибувати саме сюди, на перший рубіж американської зони. Ці люди разом з дітьми несли з собою те, що для них найцінніше, але і вони також не мали харчів, а їсти хотілося всім, не кажучи вже про нічліг. На межі виживання було і місцеве населення, бо звикли харчуватися з крамниць та пекарень. А вони в ті дні не працювали. Зникло поняття грошей. Та й вони були тоді ні до чого. Пишучи ці рядки, хочеться і сьогодні закричати: «А де ж були в цей час ви, панове наші наставники та вихователі, що потім через десятки років написали такі грубі книжки про життя Українських Юнаків і так щиро переймалися їхніми проблемами?».[24] Історія наша повинна бути правдивою. Якою гіркою вона не була б. Інакше — це не наша історія.
Ми тинялися містом у пошуках їжі. Спроби випросити будь-що в місцевих мешканців були безуспішними. Нам відповідали, що самі не мають чим годувати себе і своїх дітей. Становище наше ускладнювалося однією звичайною причиною — хотілось їсти.
Йдучи набережною Ельби, я запропонував хлопцям помитися в цій великій ріці на згадку про такий історичний день, коли саме тут зустрілися два фронти Другої світової війни — Західний і Східний і свідками чого ми стали. Правда, братання, обнімання та цілування альянтських та совєтських солдатів, як це показано в кінофільмі «Зустріч на Ельбі», ми не бачили. Можливо, нам просто не повезло. Голодні хлопці на мою пропозицію спочатку обурилися, але все-таки пішли. Була перша половина травня. Вода в ріці була холодна. Витерли руки об штани, а лице рукавами та й рушили далі.
У пошуках все тої ж їжі подалися ми на околицю міста, потім у найближче село, але успіхів не мали, бо й тут теж була тьма біженців. Нарешті в одному дворі, коли я вів переговори з господинею дому, хлопці запримітили горщик з вареною дрібною картоплею в мундирах. І поки я розмовляв, наповнили нею свої кишені. Це був уже успіх! Якось випадково почули польську мову. Завели розмову з поляком. Він сказав, що у місті є десь табір для іноземців, там добре годують і навіть дають пляшку вина на день. Але віднайти його йому не вдалося. Переночували кілька ночей у скирті соломи за селом та в якихось старих конюшнях. Не знайшовши ніяких харчів, змучені, голодні, немиті, ми вирішили повертатися додому. Пересувалися виключно пішки. Ніякий транспорт, крім військового, не працював. Знову вернулись у місто, знову перетнули кордон між Західною і Східною зонами окупації, але тепер у зворотному напрямі. А назустріч нам на захід тягнувся нескінченний потік біженців з совєтської зони. У руках тримали білі прапорці, на рукавах мали білі пов'язки. Свої пожитки вони тягнули на найрізноманітніших візках, візочках, навіть дитячих. На їхніх обличчах ми бачили розгубленість, страх і невпевненість. Так само виглядали й ми, бо постійно душу мучив сумнів, чи правильне рішення ми прийняли. Та, на жаль, шлунок уперто диктував свою волю. Військовики, що несли службу на дорогах по обидві сторони зон, мовчки спостерігали цю людську міграцію і не чинили ніяких перешкод у ці дні ні біженцям, ні нам. Така історична правда. Йти було легко тільки тому, що не мали абсолютно нічого крім одежі на собі. Навіть військові шапки викинули, щоби не привертати до себе уваги. Як кажуть поляки: «Цо на мнє, то у мнє». У найближчому селі в пошуках нічлігу натрапили на добрих людей. Це було вже немолоде подружжя вчителів, які мешкали при місцевій школі. Постелили нам на підлозі в одній з кляс, навіть нагодували картоплею упереміжку з вареними яйцями. Хліба не мали самі. Ранком ми знайшли в кутку кляси скручену в рулон велику мапу і, приклавши лінійку від місця нашого знаходження до міста Лємберґ (тобто до Львова), виписали всі населені пункти, які перетинала пряма лінія. Це значно полегшило дальше наше пересування. Бо ж погодьтеся, допитуватися на берегах Ельби у прохожих, як дійти пішки до Львова, якось не зовсім нормально з погляду здорового глузду. Ми йшли ще жевріючими згарищами війни, через місця, де ще кілька днів тому велися кровопролитні бої. На багатьох об'єктах ще палали пожежі. У навколишніх лісах скривалися цілі німецькі підрозділи. Ночами чути було стрілянину. Просуваючись на схід через совєтську зону окупації, ми нишпорили в домах, покинутих німцями, що втекли на захід, шукаючи найнеобхідніше — ложку, миску, ніж, цивільний одяг, білизну. Часто натикалися на вбитих господарів дому.
24
З такою категоричною думкою автора не можна повністю згодитися. На жаль, «таких грубих книжок» про життя Юнаків немає. Опубліковані тільки дві книжки проф. З.Зеленого і проф. Т.Білостоцького, які до монографічних видань не належать. Вони висвітлюють тільки вибіркові моменти часто недружніх німецько-українських відносин з питань набору, служби і забезпечення Юнаків. Ці книжки побудовані, в основному, на матеріялах щоденникових записів авторів. Тому у викривленні висвітлення, у широкому розумінні, Юнацької долі їх тяжко осуджувати. —