На підході до містечка Ванґерін усіх, хто рухався у східному напрямі, зупиняли і скеровували в нашвидкоруч організований табір. Відтепер ми офіційно називалися репатрійованими совєтськими громадянами. Містечко було майже пустим, бо всі його мешканці втекли в західну зону окупації. Тут ми пробули коло двох тижнів. Далі на схід уже йшли організованою колоною, яка нараховувала близько 700 мужчин і жінок. У таборі залишився наш побратим Михась, якому тоді ще не виповнилося шістнадцять, і його мали відправити додому після того, як почне працювати залізниця.
Колона долала денно 25-30 кілометрів. У місцях зупинок на нічліг було організоване гаряче харчування. На чолі колони їхала бричка з начальником, капітаном, у хвості — віз із кількома старшими військовиками. Ночували переважно просто неба на полях, у ліску. Пригадую, одного разу колона зупинилася на нічліг на пасовиську. Але ми запримітили неподалік цвинтар й удвох подалися туди, пригадавши прочитані у дитинстві пригоди Тома Сойєра. Не знайшовши ніякої будівлі, наламали соснових гілок, постелили і вляглися в заглибинах між гробами. Знесилені важкою дорогою, заснули вмить, не встигнувши побачити у сні небіжчиків, що спали поряд вічним сном.
Учасників цієї пішохідної колони нещадно заїдали воші. Позбутися цієї біди в тодішних похідних умовах було неможливо. Через місяць колона увійшла в місто Ґродно в Білорусії, де уже їздили поїзди. Тут всі роз'їхались і розійшлись у різні сторони. Ми удвох з товаришем на товарняках доїхали до Дрогобича, де розпрощалися, і я пішов долати, як здавалося мені, останні дві милі до батьківського порогу.
Та не так склалося, як гадалося. На світанку я відкрив знайому з дитинства фіртку. Двері дому якось глухо відізвалися на мій стук. Оглянувшися навкруги, побачив зіяючі пусткою вікна плєбанії. Стежка до криниці, як і все подвір'я, заросла густою травою. Під серцем наче щось обірвалося. Кілька хвилин стояв непорушно. Ситуацію прояснив сусідський хлопець Микола, який у цю ранню пору пас корову на своєму подвір'ї. Виявилося, що моя мама з п'ятьма малолітніми дітьми жила в іншому селі. Батько, колишній офіцер австрійської армії, потім, видужавши після важкого поранення на італійському фронті, — старшина Української Галицької Армії, десь у ці дні, вдруге у своєму житті, стояв перед судом і вислуховував його вирок. Цього разу це був вирок Окружного військового трибуналу. Поляки не були такі щедрі — дали отцеві лише два роки за те, що виписував церковні метрики вперто українською мовою, хоча міг це зробити чотирма мовами. «Русская душа», звісно, «щиріша» — дала десять.
Добравшися пішки сімнадцять кілометрів до вказаного Миколою села, зустрів на дорозі босоногу дівчинку і запитав у неї, де проживає їмость. Дівчинка вказала хату і чомусь попрямувала за мною. Яке ж було моє здивування, коли в хаті я нарешті впізнав у ній свою рідну молодшу сестричку Даринку.
Мені виповнилось якраз сімнадцять. А вже переплелись, як мамине шиття, мої щасливі і сумні, щасливі і сумні мої дороги. Хоча щасливими їх можна назвати умовно.
Моя розповідь, можливо, для декого була нудною, та я ставив собі за мету правдиво відтворити шлях, пройдений одним із підрозділів Українських Юнаків, а на кінцевому етапі — невеличкої їх жменьки, які, як писав у своїй книжці проф. Зенон Зелений, опинились у вирі Другої світової війни.
То що ж дали Україні Українські Юнаки? Тепер часто доводиться чути і читати про те, що керівники УНР у 18-20-их роках минулого століття допустилися великої помилки, не створивши власних українських збройних сил, що і визначило подальшу сумну долю нашого народу.
Незважаючи на весь негатив участи українських дітей у жорстоких перипетіях Другої світової війни, позитивом, на мою думку, було те, що Українські Юнаки, значна частина яких — вчорашні сільські пастушки, перш за все, пройшли залізний безкомпромісний військовий вишкіл на території одної з найбільш розвинених европейських держав. Ці прості хлопчаки навчилися володіти найрізноманітнішими і найновішими на той час видами зброї. Вони мали змогу зблизька побачити кораблі і танки, різні літаки, у тому числі найсекретніші перші у світі реактивні, а також засекречену зброю ФАУ-2 на землі та в польоті. Вони побували в багатьох европейських країнах та їх столицях.
Переконаний, що таких можливостей тоді не мали не те що курсанти повстанських шкіл у карпатських чи поліських нетрях, а й навіть вояки дивізії «Галичина». Отже, кожен з десятитисячного загону Українських Юнаків, при сприятливому для нас закінченні війни, а такі перспективи тоді ще вирисовувалися, міг не тільки сам стати кваліфікованим військовим спеціялістом, а й навчити інших, що могло б утворити ядро української національної армії.