Леонід Легкий. Спогади колишнього Юнака протилетунської оборони насильницьки мобілізованого німцями в червні 1944 року
Рід Легких з незапам'ятних часів займався хліборобством і походить з села Нагір'янка, тепер околиці міста Бучача на Тернопільщині. Село розкинулося на високому березі ріки Стрипи, яка омивала його з північно-східної сторони. З боку Бучача село не мало чітких меж. Існує тільки назва «Рогатка», де проходила колись ця границя і де в давнину збирали мито при в'їзді в місто. У 1954 році, під час хрущовських об'єднань областей, районів і сіл, зникло саме село і його назва.
З розповідей старших людей довідався, що мої предки хоч і не мали багато землі, зате вміли добре господарювати, любили землю, і вона відплачувала їм гарними врожаями. Недаремно на гробівці мого прадіда Костянтина, який помер ще в далекому 1887 році, написано, що «Тут спочиває господар села Нагірянка». Совєтська влада часто дорікала батькові за цей напис. Мабуть, він був рідкісним, а може, і взагалі таких більше не було. Прадід, крім цього що добре господарював, ще був шанованою людиною на селі, за що односельчани не раз обирали його війтом. Ці риси працьовитости і порядности він прищепив своїм нащадкам. У діда Тихона було 10 дітей і всі вони в спадок отримали свою частку землі, яку примножували і на якій добре працювали. А дід, як і прадід, не раз служив громаді війтом. Люди, які пам'ятають його, розказували мені, що він був ще й добрим суддею на селі і порадником. Видно, тоді і такі функції входили в обов'язки війта. Мого батька Констянтина після повернення з «трудового фронту» (як за совєтських часів називали примусові роботи) в 1948 році також змусили працювати головою місцевого колгоспу. Але так керувати колгоспом, як цього вимагали районні партійні керівники, він не хотів, а скоріше всього не міг. Від нього вимагали все робити у визначені ними терміни, проте вони були часто абсурдними. Він господарював на землі так, як його навчили, і йому трудно було працювати в тих нових умовах. Тому районні керівники швидко відмовилися від батькових послуг. Ще й хотіли судити за несвоєчасну здачу хлібозаготівель, але, на щастя, якось все обійшлося. Решту свого життя батько був простим колгоспником. Так і помер, працюючи біля комбайна, в день свого народження (08.02.1961), проживши рівно 61 рік. Закінчив 4 кляси тоді ще австрійської початкової школи. Брав активну участь у роботі «Просвіти», в аматорських гуртках (особливо в драматичному), грав у духовому оркестрі товариства «Просвіта». Був невтомним членом ОУН. До 1939 року, а також при німецькій окупації вів гурток з вивчення історії України.
Мати Ганна (1898-1958) через хворобу займалася посильним домашнім господарством. Тяжку форму астми «заробила» в Першу світову війну під час окупації Галичини російськими царськими військами, працюючи в 1916 році на вантажних роботах на залізничній стації Бучач.
Сестра Анастасія (1929-1988) після закінчення Бучацької середньої школи поступила на заочне відділення Львівського педагогічного інституту. Це вона зробила свідомо, щоби дати мені змогу вчитися стаціонарно. Тоді спеціялістів не вистачало, і її відразу влаштували вчителем початкових клясів. Вона працювала і вчилася, водночас допомагала мені.
Народився я 1 січня 1928 року, про що свідчить перший запис у церковній книзі за згаданий рік. Працюючи на землі, особливо в літній період, батьки не мали можливости багато часу приділяти вихованню дітей, тому, як тільки вони доростали до того, що могли самостійно добиратися до захоронки (закладу при церкві св. Покрови у Бучачі, у якому сестри-законниці за відповідну плату виховували дітей), їх віддавали під опіку цим сестрам. Там вчили молитися, писати, рахувати, співати, деклямувати, танцювати і навіть малювати. Такі заклади тоді були рідкісними, тому не всі діти могли їх відвідувати. У цьому відношенні нам з сестрою поталанило і ми, поки не пішли до школи, відвідували цю захоронку. У 1934 році, коли мені ще не виповнилося сім років, батько вирішив віддати мене до школи. Я був підготовлений до науки, та й зростом, мабуть, переганяв тодішних першокласників. Іншої думки був директор школи, і, зіславшись на закони, відмовив батькові. За сприяння мого двоюрідного брата я все ж таки почав вчитися, але у Бучацькій чоловічій семирічній школі. Це не сподобалося директору нашої школи і на його вимогу мене перевели в нагір'янську школу.