Під час німецької окупації я закінчив 7-му клясу і Торговельну школу в місті Бучачі.
З початком 1944 року стало все відчутніше наближення фронту. У Бучачі збільшилася кількість німецьких військових і польової жандармерії. Посилилося «відловлювання» молодих людей як для відправлення у Німеччину, так і для будівництва військових укріплень. Усі придатні для штабів і шпиталів будинки, в першу чергу школи, були виселені і пристосовані для військових потреб, а дітей вчили в неприспосіблених для цього приміщеннях. У середині березня керівництво Торговельної школи дотерміново видало учням свідоцтва про закінчення курсу і школи. Заняття припинено.
24 березня 1944 року совєтськими військами був захоплений Бучач. Не передбачаючи біди, в останній день березня я вийшов у місто. Центральною вулицею проїздила валка возів. Погода в ці дні була дуже нестійкою, і дорога вкрилася сумішшю болота й снігу, тому вози, коні і люди мали жалюгідний вигляд. Задивившися на це видовисько, я не звернув уваги на військового в накидці, який підійшов до мене, взяв за плече і потягнув до останнього воза валки, не звертаючи ніякої уваги на мої протести і просьби.
— Вот тєбє памощнік. Смотрі штоб нє сбєжал! — звернувся до червоноармійця, який сидів на возі. Залишивши мене, пішов до переду обозу. Солдат передав мені віжки в руки і при цьому сказав: «Будєш єздовим».
З Бучача майже польовою дорогою поїхали в напрямку Коропця. Один з коней, запряжених до воза, на якому я їхав, кривав на ногу і тому ми весь час відставали від валки. Залишивши позаду село Зубрець, під вечір зупинилися на якомусь хуторі. Тут ми розвантажились і пішли шукати місця для нічлігу. Коней з возом загнали у шопу. Солдат доручив мені розпрягти, нагодувати і напоїти коней, а сам пішов шукати щось поїсти. Спали у шопі разом з кіньми. Ніч була холодна, а я був тільки у кожушку. Тому солдат дозволив взяти шинель, яка лежала на возі. Удосвіта він розбудив мене, наказав запрягати коней і готуватись у дорогу. Намагання підняти коня, який попереднього дня кривав, виявилися марними, тому прийшлося запрягти до воза тільки одного коня. Хворого залишили в шопі. Возом під'їхали на подвір'я, де була польова кухня і склад зі стрільнами. Завантажившися посудом з їжею та бойовими припасами, поїхали в напрямі фронту. Дорога була польовою, дуже розбитою і тому часто треба було допомагати коневі тягнути воза. На узліссі на нас уже чекали червоноармійці. Забрали від нас привезене. Ми ж возом повернулися назад на хутір. Коня, якого ми рано не змогли підняти і залишили у шопі, вже не застали. Солдат наказав мені доглядати нашого коня, а решту часу бути у розпорядженні кухаря і без його дозволу нікуди не відлучатися. Ми щоденно робили по два рейси на фронт зі стрільнами та їжею. Так було і 5-го квітня. Завантажилися вдосвіта, поїхали, як завжди, на фронт, де на нас уже чекали червоноармійці. Віддали привезене, повернули назад. У цей час щось зашуміло у повітрі, солдат крикнув і зіштовхнув мене з воза. Пролунав вибух. Коли я підвівся, то побачив, що солдат стоїть з другої сторони воза і тримається рукою за плече, а кінь валяється на землі, б'ючи ногами. Рана у солдата виявилася невеликою і нам швидко вдалося зупинити кровотечу. Кінь, мабуть, був серйозно покалічений, бо після його огляду солдат наказав мені взяти з воза гвинтівку і застрілити коня. Я, звичайно, відмовився, бо ніколи такого не робив. Прийшлося йому самому виконати цю тяжку процедуру. Він пояснив, що робить це, щоби скотина не мучилася. А мені наказав взяти гвинтівку і йти разом з ним за солдатами, які виднілися вдалині. Тут доречно нагадати, що над фронтом і прилеглою місцевістю постійно висіли «ліхтарі» (ракети на парашутах), які всю ніч освітлювали прифронтову територію. Для освітлення використовувалися також прожектори і ракети.
До фронтової лінії добирались яром, далі починались окопи. На командирському пункті «мій» червоноармієць доповів ситуацію. Старшина в накидці вислухав його і показав мені, до кого я тепер маю звернутися. Всі військові командири були у накидках, тому визначити їхні звання було неможливо. Новий наставник, не розпитуючи нічого, вказав місце, яке я повинен зайняти в окопі, додавши тільки, щоби без команди не стріляти. Коли я пояснив, що ніколи з гвинтівки не стріляв і навіть не знаю, як нею користуватися, він спочатку подивився на мене з якоюсь незрозумілою посмішкою. Взяв від мене гвинтівку, показав як перезаряджати. Віддаючи її мені, сказав, щоб я так робив та стріляв, але тільки тоді, коли пролунає команда, бо як я не буду стріляти, то мене застрелять. У ситуації, в якій я опинився, винен сам. Через свою легковажність і недосвідченість недооцінив підступности і жорстокости нового окупанта, тому став невишколеним фронтовиком-червоноармійцем. Зрештою, недооцінили цього окупанта і наші батьки, коли у вересні 1939 року зустрічали його при в'їзді у Бучач за Чорним мостом квітами і жовто-блакитними та червоними прапорами. За це багато хто з них поплатився життям. А ми, одинадцятилітки, зустрічали їхню кавалерію і танки коло Білого хреста (він стоїть на сходженні доріг, що виходять з Бучача і Нагір'янки). На цьому ж місці 5 липня 1941 року ми, підлітки, зустрічали німецьких мотоциклістів. А дві години до того тут розігралася трагедія. Нагір'янські хлопці, члени організації «Січ», вирішили перегородити дорогу останнім частинам відступаючих енкаведистів. Сили були нерівні, тому хлопцям прийшлося відступати разом з пораненими. Залишеного на полі бою тяжкопораненого Олеся Федущака енкаведисти так скололи штиками, що неможливо було його впізнати. Ще одного хлопця (Олександровича) енкаведисти зловили вже при виході з Бучача і також закололи штиками. Хоронили їх 7 липня на св. Івана Хрестителя при невиданому до цього здвигу народу не тільки з Бучача і Нагір'янки, а й з довколішніх сіл.