У лазню і на дезінфекцію, крім своїх речей, зі собою забрали і постіль. За час нашої відсутности продезінфікували наші вагони. Так, нарешті, позбулися паразитів. З їжею також наладилося. Харчували нас у їдальні (казино), до якої потрібно було йти з 15 хвилин. Після всіх наших пригод триразове харчування в казино здавалося нам ідеальним. Жаль тільки, що цей період був надто коротким.
За час нашого перебування у Кайзерславтерні майже не припинялися нальоти американської авіяції. Там, де ми стояли, не було бомбосховищ, тому під час алярму бігли до поблизького лісу, розораного ямами від розривів бомб. Одного дня в одну із таких ям мене вкинуло хвилею розірваної бомби ще й притрусило кусками поторощеного дерева і мерзлої землі. Мене непритомного витягнули з цієї ями, що була на додаток ще й наполовину наповнена розталою водою зі снігом. До пам'яти прийшов, коли переносили в медчастину, розташовану недалеко від казино. Виявилося, що я був потовчений і обморозив ноги. У медсанчастині надали першу допомогу. Ноги помастили якоюсь дьогтеподібною маззю. Вечером повернувся у вагон. Медчастину відвідував ще декілька днів. Чим тоді лікували ноги — не знаю, але некваліфіковане лікування відчуваю дотепер.
Після 25 грудня нас почали відправляти обслуговувати зенітні устави, змонтовані на залізничних платформах. Різдвяні свята 1945 року святкували вже в колі військової бригади. Вона складалася із командира устави — старшого єфрейтора Отто Шлєде, старшого єфрейтора — навідника Гельмута Тіса і нас, трьох Юнаків — Богдана, Левка і Михайла. Всі три прізвища починалися на літеру «Л», що свідчить про те, що німці призначали Юнаків не за їхніми бажаннями, а за списком згідно з алфавітом. Хоч з Михайлом ми виїхали разом одним поїздом, а з Богданом — в один день зі Львова і далі наші шляхи були ідентичними, проте до того часу, поки нас не призначили до однієї зенітної устави, фактично ми не спілкувалися. У кожного були свої друзі. Тепер, завдяки німецькій практиці не рахуватися з чужими намірами і побажаннями, змушені були підкоритися долі. Як потім вияснилось, із чужих з різними характерами людей спільні небезпечні ситуації і переживання зробили нас однодумцями і нерозлучними друзями.
Якою була двадцятиміліметрова чотирицівкова скорострільна зенітна устава на залізничній платформі? Посередині, на всю ширину платформи, стояв півтораметрової висоти залізобетонний круг з тридцятисантиметровою стінкою. У середині стояв бетонний постамент, до якого кріпилася сама зенітна устава. У передній частині платформи був змонтований бункер для ящиків зі стрільнами. З протилежної сторони платформи, далі за кругом, розміщався такої ж висоти, як і сам круг, курінь, тобто домик, призначений для відпочинку обслуги. В середині куреня з одного боку знаходилися два двоповерхових спальних ліжка, а з другого — односпальне і місце для складання особистих речей. Посередині змонтована чавунна пічка. Курінь був настільки малий і низький, що в ньому важко було довго сидіти.
Обидва «наші» німці були скеровані у війська протилетунської оборони після поранення на Східному фронті. З перших днів наші стосунки з ними тяжко було б назвати нормальними. Вони вели себе занадто наставницьки і вимогливо. Особливо грубо поводився командир, який тільки кричав і підганяв. Всі роботи з обслуговування, ремонту, наведення порядку і нічні варти входили в наші обов'язки. Січень і лютий видалися не дуже напруженими. Небо в ці місяці часто закривалося низькими хмарами й довгі ранні тумани, які нависали над Райном, його притоками, каналами і райнськими горами, часто дозволяли нам проскакувати найнебезпечніші місця. Свій рейд ми починали у містах Північної Райн-Вестфальської області. Нас причіпляли до поїздів, завантажених військовим спорядженням, які ми мали охороняти від американської авіяції під час їзди на Західний фронт. Залежно від цінности транспорту і складности переїзду охорона складалася з однієї, двох чи навіть трьох зенітних устав, які чіпляли спереду і ззаду поїзда.
Почався березень. Дні стали довшими і хмарности поменшало. Тепер щоденно ми мусили відбивати по декілька атак. Як тільки виїздили на трасу, в повітрі появлявся літак-розвідник (так звана драбина, бо це був літак з двома хвостами), який сповіщав про наше місцеперебування і вже через короткий час ми бачили над собою «гостей» (мустанґів, москіто, тайфунів).[26] Літаки вишиковувалися в ряд, заходили зі сторони сонця і починали методично штурмувати нас. Летунами на цих літаках були, в основному, негри. Вийти цілому з такого бою було нелегко. Кожна поїздка на фронт закінчувалась обов'язковим ремонтом зенітної устави. Нас відвозили у спеціяльні майстерні, де ремонтники, не більше як за добу, відновлювали боєздатність устави.