Через деякий час до місця збору під'їхали автомобілі і почалася відправка полонених. Коли черга дійшла до нас, трьох Юнаків, і американський офіцер довідався, хто ми і звідки, відмовився нас полонити. Він порадив іти у місто Менден, в організований табір для переміщених осіб, а звідтіля попадемо на «батьківщину». Такий розвиток подій нас дуже шокував — ми не були готові до такої розв'язки. Виникла проблема, що ж робити далі? Від нашого юнацького однострою тоді вже фактично нічого не залишилося, бо рештки його полетіли разом з куренем, здуті повітряною хвилею розірваної бомби. На нас були мундири німецьких зенітників, тому ми знову звернулися до американця, але він і слухати не хотів. Проаналізувавши ситуацію, в якій опинилися, ми зрозуміли, що залишатись у військовій формі нам, Юнакам, дуже небезпечно, тому, забувши про голод, насамперед, вирішили терміново її позбутися. Згадали, що неподалік є залізнична стація. Пішли туди шукати необхідні нам речі. Це частково вдалося. Тепер, як нам здавалося, вже не зовсім були подібні на військовиків. Намагалися не контактувати з «переміщуваними особами».
Тут доцільно звернути увагу на те, що в перші дні після приходу американців всюди бродили зграї звільнених з таборів примусових робітників і полонених. Вони часто займалися не тільки грабунками, розбоєм, насилуванням жінок, а й самосудами. Нова влада зайнялася наведенням порядку, почалося виловлювання бешкетників. Їх звозили у табори. Ми боялися попасти в їх число.
Йшли селами, заходили до німецьких господарів з просьбою взяти нас на роботу взамін на їжу і деяку одежу. Але вони з недовірою ставилися до нас, відмовляли. Нарешті поталанило. В селі Зюмен, недалеко від Мендена, зайшли до одного господаря і чесно розповіли про ситуацію, в якій опинилися. Виявилося, що два його сини воювали на Східному фронті і він нічого про їхню долю не знав. Ми в нього зосталися працювати, а за це він підшукав нам все що міг з одежі. Жили там близько 10 днів. Допомогли йому в найневідкладніших весняних роботах і заодно трохи відживилися на домашніх харчах. У цей час вигляд у нас був уже досить цивільний. Крім того, прощаючись з господарем, домовилися з ним про те, що в разі потреби він підтвердить, що ми в нього працювали. Жаль, що забув прізвище цього добродія.
У табір прийшли на початку травня. І тут же нас почали допитувати: де були і що дотепер робили? Там уже працювала «фільтраційна комісія», завданням якої було точно встановити, хто чим займався в Німеччині. Почалися неодноразові виклики для уточнення додаткових питань. Атмосфера була непевна. Траплялися випадки, коли людина одного дня відвідувала «комісію», а наступного дня її знаходили закатованою в пивниці. Звичайно, у таборі були люди, які пояснювали, що чекає тих, хто повертається на «батьківщину», але знаходилися і провокатори. Табір охороняли американські солдати і виходити з нього не дозволяли.
У другій декаді травня нам оголосили, що ми попадемо в першу групу, яка відправиться на «батьківщину». Виявилося, що в цю групу відібрали тільки мужчин не старших тридцяти-тридцяти п'яти років. І це нас відразу насторожило. Але відступати було вже пізно. Нас посадили на вантажівки, на які не забули примостити ще по два «охоронці», і повезли на північ. Поблизу Гамбурга понтонним мостом переправили через Ельбу, далі через Любек до міста Росток. Там нас розмістили у військових казармах, переодягнули у старе військове лахміття і почали проводити військову підготовку. Але назвати це заняття військовою підготовкою було неможливо. Вони просто знущалися над нами. Вважали нас винними у тому, що, замість того щоб їхати додому, мусять нас учити воювати, а коли вони воювали, ми працювали на фашистів. Півдня ми вчилися воювати, а других півдня працювали на демонтажі і відправленні заводського обладнання в Союз. Тобто ми працювали по дві зміни без відпочинку. Годували дуже погано. В зупі плавали хіба що риб'ячі кістки, на друге — ложка пшоняної, або ще якоїсь, незрозумілого походження, протухлої каші з підливою, в якій рідко коли зустрічався якийсь хрящик. При такій їжі, муштрі і праці ми знову почали ледве волочити ноги, але це нікого не цікавило.
Нарешті, десь у середині серпня 1945 року, нас знову автомашинами через усю Польщу довезли до Бялистока, де розселили у старі військові казарми. Ще декілька днів повправлялись у військовій підготовці, а далі нас вишикували у колони і пішки погнали у місто Волковиськ. Тут уже чекали товарні вагони, в які нас посадили, але вирушати в дорогу чомусь не збиралися. Наступного дня до вагонів прийшли зі списками і зробили перекличку. Названим було наказано забрати свої речі і вийти з вагонів. Як потім вияснилося, викликали тих, кому ще не виповнилося 18 років. Усіх інших у цей же день відправили на Схід, а з ними й одного з нашої трійки — Богдана Л., про якого я і донині не маю ніяких відомостей, хоча не раз намагався довідатися про долю цього товариша. Але, на жаль, всі пошуки були безрезультатними. Виявляється, якщо б війна з Японією продовжувалася, то ми і далі були б червоноармійцями.